Що таке LEO-супутники
Низькі навколоземні орбіти (LEO) — це висоти в районі 300–1 500 км, де затримка сигналу в рази менша, ніж на геостаціонарних супутниках на 36 000 км. Нове покоління супутникових мереж будується як мегасузір’я з сотень і тисяч однотипних апаратів, що дає глобальне покриття й можливість «докидати» ємність, просто запускаючи ще супутники.
Читайте также: Ілон Маск програв судовий процес проти OpenAI та Сема Альтмана
Першим цю модель масштабував Starlink від SpaceX, який вивів на орбіту вже близько 10 000 активних апаратів. Але сьогодні з’явилися щонайменше три великі центри сили в LEO-сегменті: США (Starlink, Amazon Kuiper), Китай (GuoWang, Qianfan) та Європа (OneWeb/Eutelsat і майбутній IRIS²).
Однак стрімке зростання кількості апаратів на низькій навколоземній орбіті, з нинішніх 11 000 до прогнозованих 100 000 у найближчі десятиліття, створює реальну загрозу виникнення синдрому Кеслера. Це сценарій, за якого надмірна щільність об’єктів та космічного сміття провокує неконтрольовану ланцюгову реакцію зіткнень, здатну зробити орбіту непридатною для безпечного використання.
Щоб запобігти хаосу та монополізації місць фіктивними проєктами, Міжнародний союз електрозв’язку (ITU) запровадив ліцензії, які не є безстроковими, тож заявники повинні дотримуватися чіткого графіка розгортання супутників за принципом «використовуй або втратиш». Наприклад, ліцензії дозволяють SpaceX розгорнути до 42 000 супутників.
Відповідно до цих правил, оператор має розгорнути щонайменше 10% заявленого угруповання до встановленого дедлайну, інакше його квоту зменшать до фактично запущеної кількості. Це додатково підштовхує решту країн, поспішати зі своїми запусками, щоб задовольнити вимоги ITU.
Китай: орбітальна «альтернатива Заходу»
Китай вибудовує власну супутникову екосистему, яка не стільки конкурує з Starlink на відкритому ринку, скільки створює паралельну інфраструктуру під контролем Пекіна.
Флагман держави — проєкт GuoWang. Це державно кероване мегасузір’я LEO-супутників, яке офіційно позиціонують як частину майбутньої інтегрованої системи «космос–повітря–земля» для 5G і 6G, а не просто як чергового комерційного провайдера інтернету. Завдання GuoWang — закріпити за Китаєм орбітальні й частотні ресурси, забезпечити власну критичну інфраструктуру й обслуговувати «дружні» режими.
Паралельно розвивається Qianfan — амбітний комерційний проєкт, який у перспективі до 2030 року декларує тисячі супутників і орієнтацію на глобальний ринок, де західні системи з політичних причин можуть бути недоступні.
Минулого року Китай встановив національний рекорд — 92 запуски, причому частково зростання відбулося завдяки запускам GuoWang і Qianfan. Нещодавно Китай подав дві заявки до Міжнародного союзу електрозв’язку на створення величезних негеостаціонарних мереж супутників. Дві групи по 96 714 супутників літатимуть у 3660 орбітальних площинах.
За регламентом ITU мегапроєкту GuoWang норма 10% становить близько 1300 супутників, які потрібно вивести на орбіту до 2029 року. Проте, маючи наразі лише трохи більше сотні активних апаратів, китайська програма дійсно критично відстає від необхідних темпів, і без багаторазового прискорення запусків вони ризикують втратити свої зарезервовані орбітальні слоти.
Європа: ставка на суверенний і мультиорбітальний підхід
Європейська відповідь виглядає інакше. Тут роблять ставку не на одне мегасузір’я «європейський Starlink», а на комбінацію приватних операторів і великої державної програми безпечного зв’язку.
З одного боку — OneWeb/Eutelsat. Після злиття Eutelsat став першим оператором, який одночасно керує геостаціонарними супутниками й LEO-сузір’ям із понад 600 апаратів на висоті близько 1 200 км. На відміну від Starlink, OneWeb сфокусується на B2B/B2G: мобільні оператори, авіакомпанії, морські перевізники, державні структури, оборонні відомства. Компанія не грає у масовий B2C, але стає природним кандидатом на роль європейського базового шару LEO-зв’язку.
З іншого боку — IRIS² (Infrastructure for Resilience, Interconnectivity and Security by Satellite). Це флагманська програма ЄС із бюджетом близько 10,6 млрд євро, яка має створити мультиорбітальну (LEO+MEO) констеляцію з приблизно 280–300 супутників. Її пряма мета — забезпечити безпечний, шифрований, стійкий до кібератак супутниковий зв’язок для урядів, армій і критичної інфраструктури ЄС, зменшивши залежність від Starlink.
Європейський комісар з оборони й космосу Андрюс Кубілюс прямо говорить: не‑члени ЄС, включно з Україною, Великою Британією та Норвегією, «можуть приєднатися» до IRIS², коли система запрацює. Норвегія та Ісландія вже узгодили участь в проєкті, а для України це питання ще попереду.
Паралельно розгортається механізм GovSatCom, який консолідує наявні урядові й військові супутникові ресурси країн-членів і має стати фундаментом для сервісів IRIS².
Читайте также: Виктория Булитко Муж Дети: подробности личной жизни и карьеры
Від монозалежності від Starlink до європейської диверсифікації
Зараз Україна залишається однією з найбільш зорієнтованих на Starlink країн світу: від 2022 року десятки тисяч терміналів забезпечують зв’язок на фронті й у тилових структурах, у тому числі для критичної інфраструктури. Саме тому будь‑який збій чи політичне рішення власника системи відчувається тут особливо гостро. Глобальне відключення Starlink у липні 2025 року безпосередньо вдарило по військових комунікаціях ЗСУ.
На цьому тлі союзники почали вибудовувати паралельний контур. У липні 2025 року Данія стала першою країною ЄС, яка офіційно профінансувала для України супутникові комунікаційні послуги європейського виробництва через Європейське оборонне агентство (EDA). Пакет включає європейські термінали й доступ до захищеного супутникового зв’язку, при цьому тип оператора з міркувань безпеки не розкривають.
Той факт, що допомога йде саме через EDA, є показовим, тому що це не «ще один донат», а тестовий кейс використання європейських супутникових сервісів як структурної альтернативи Starlink для української армії.
Паралельно з’являються контракти й публічні згадки про використання послуг OneWeb/Eutelsat в Україні. Так уряд Німеччини платить за доступ України до супутникової інтернет-мережі Eutelsat, а загальну кількість терміналів планується наростити до 40 000 одиниць.
Політично ЄС вже публічно дає сигнал: Україна може стати учасником IRIS² та GovSatCom, коли програми увійдуть в операційну фазу. Для Києва це шанс отримати договірно гарантований доступ до європейської суверенної супутникової інфраструктури, а не жити в режимі постійного «доброї волі» приватної компанії.
Хто в Україні будує «власний Starlink»
Україна наразі не має ресурсів на створення власного LEO-мегасузір’я типу Starlink чи GuoWang ані фінансово, ані з погляду наземної інфраструктури й запусків. Державні програми до 2025 року робили ставку на супутники дистанційного зондування Землі (горезвісна серія «Січ») і участь у міжнародних проєктах запуску, а не на широкосмуговий супутниковий інтернет.
Однак в Україні діють приватні компанії, які, як і SpaceX свого часу, намагаються заповнити нішу навколоземних супутників.
Українська компанія Stetman, яка за два з половиною роки війни стала одним із ключових постачальників модифікованих терміналів і рішень на базі Starlink для сил безпеки й оборони, тепер просуває власний комплексний проєкт UASAT — від терміналів до орбітального угруповання.
Stetman підписала ліцензійну угоду зі шведською Requtech на серійне виробництво в Україні плоских супутникових терміналів, які працюють із сузір’ями OneWeb та Intelsat. Це дозволяє за пів року вийти на потужність у 2 000 –10 000 терміналів на місяць; обладнання вже пройшло сертифікацію й кодифікацію Міноборони України, тож може швидко закривати потреби фронту й критичної інфраструктури без монозалежності від одного провайдера.
Далі Stetman готує до запуску орбітальне угруповання UASAT-NANO / UASAT LEO, що працюєна висоті близько 550 км розрахована орієнтовно на 300 апаратів, а перший тестовий супутник мають вивести на орбіту восени 2026 року ракетою SpaceX. З 2027 року планується поетапне розгортання: спочатку близько 120 супутників, далі — щорічні серійні запуски близько сотні апаратів, які формують захищену мережу для уряду, спецслужб і війська, а не масовий «український Starlink» для побутових користувачів.
На старті супутники для UASAT виготовлятиме данська GomSpace з поступовою локалізацією виробництва в Україні, щойно дозволять безпекові умови. Архітектура мережі розрахована на роботу до 100 000 терміналів у межах однієї країни й підвищену стійкість до РЕБ — фактично це задуманий «орбітальний резервний контур» на випадок, якщо Starlink або інші іноземні системи будуть недоступні чи політично обмежені.
Окрім цього нещодавно українська оборонна компанія Fire Point заявила про виведення на орбіту два супутники й публічно оголосила, що у 2027 році планує запустити «десятки» нових апаратів, розгортаючи власну супутникову мережу для розвідки й військових задач. За словами співзасновника й головного конструктора Дениса Штілермана, ціль — зменшити залежність України від уряду США та приватних західних технологічних компаній, доповнивши національну оборонну екосистему власним космічним компонентом.
Попри те що в Міноборони планують вивести перші українські супутники до 2030 року, нинішня роль держави в цій конфігурації — не будувати мегасузір’я з нуля, а підтримати кількох приватних операторів, які одночасно інтегруються із західними сузір’ями (Starlink, OneWeb, Intelsat, майбутній IRIS²) і розгортають власні UASAT та супутники Fire Point.
І цю реальність частково підтвердив колишній міністр цифрової трансформації, а нині міністр оборони України Михайла Федорова, який у жовтні 2025 року заявив, що приватний сектор отримає можливість конкурувати за реалізацію космічних проєктів для країни, повторюючи досвід трансформації космічної галузі США, де NASA перейшло від монополії до моделі відкритого ринку та конкурсів.
Читайте также: Киану Ривз Жена: правда о личной жизни и романах актера