У розмові з dev.ua колишній військовослужбовець 130 батальйону 241 бригади ТРО, а нині ветеран із позивним «Пих» розповів про мотивацію відмовитися від релокації за кордон і стати на захист країни, участь в обороні Київщини та звільненні Харківщини, свою бойову і небойову службу у Силах оборони, поранення, а також повернення в ІТ-професію і цивільне життя.
«По нас лупили, а ми кріпшали»: оборона Києва замість релокації за кордон
— Розкажіть, як ви потрапили до Сил оборони на самому початку повномасштабного вторгнення? Ви пішли добровольцем?
— Так, добровольцем. Варто сказати, що до повномасштабки я працював на доволі велику ізраїльську компанію (ironSource — ред.).
Буквально за кілька днів до цього моя сім’я таки поїхала з Києва, я ж лишився.
У принципі, я очікував, що вторгнення буде. Звісно, не знав, коли саме, але розумів, що всі ці маневри росіян були невипадковими. Чому відразу пішов до Сил оборони? Одне з моїх хобі — високоточна стрільба, я багато займався і був до цього готовий. Окрім того, я мав багато друзів, які були ветеранами АТО або просто дотичні до військової справи.
Тоді я був поряд з людьми, які мали військовий досвід, і сам вмів поводитися з високоточною зброєю. На офіційні ж рейки моя служба перейшла ближче до кінця весни — через кілька місяців.
Я був зі складом 130 батальйону 241 бригади ТРО, яка базується в Києві. В принципі, вся служба в мене і пройшла саме в цьому батальйоні.
Перші бойові дії застали мене в районі населених пунктів Мила та Мрія Бучанського району. Ну як бойові дії — я б це охарактеризував так «по нас лупили, а ми кріпшали». Я вперше тоді почув ворожий «Град», і емоцій було більш ніж достатньо.
Мої хлопці після цього були в Ірпені, але я підхопив якийсь вірус і лежав з температурою під 40, тож в захисті Ірпеня участі не брав. Зате потім була Харківщина, де ми провели дуже багато часу. Була знаменита Дементіївка, з купою втрат. Було звільнення Харківщини, і бойові дії на кордоні з росією.
— Ви кажете, що на Київщині ситуація мала такий вигляд — ви зайняли певні оборонні позиції, а вас обстрілювали далекобійним озброєнням. Наскільки близько до вас підійшов ворог?
— У мене, в принципі, ніколи не було задач на близьку дистанцію: у мене гвинтівка не для цього пристосована. А автомат я отримав тільки влітку 2022 року.
Щоб штурмувати їхні позиції, у нас на той час не було засобів і сил. Ми були такою собі «збірною солянкою» — стояли поряд з «Альфою» СБУ, ГУР та ДФТГ з сусідніх сіл. Через таку «солянку» було трохи хаосу, але кацапи рухатися вперед теж не могли. Вони засіли біля комплексу «Бабусин сад» біля траси між Милою і Мрією. Йшов, головним чином, артилерійський бій.
— А як розрулювали цей хаос у перші тижні війни? Коли була «збірна солянка», грубо кажучи, з професійних військових з СБУ та ГУР та місцевих мужиків? Це не вело до певної «махновщини» у наших рядах?
— Певна «махновщина» була, але місцями це навіть досить непогано працювало. Можу сказати, що вона була і потім, на Харківщині. Було багато хаосу, і дуже багато всього трималося на горизонтальних зв’язках. Не конкретно моїх, а тих людей, які мали й досвід бойових дій, і певні знайомства з суміжними підрозділами. Та, власне, вся війна багато в чому і досі тягнеться «за кадром» на горизонтальних зв’язках: хтось зможе допомогти, хтось — провести розвідку, хтось — прикрити артилерією і так далі.
Якщо говорити про якісь випадки friendly fire, то конкретно в моєму підрозділі, слава Богу, такого не було. Але в цілому, на жаль, випадки friendly fire реальні та присутні в достатній кількості. Звісно, не буду розповідати детально — але хто цим цікавиться, той знайде достатньо інформації.
«За законами балістики снаряд не повинен був потрапити в наш бліндаж»
— А у яких локаціях, окрім Київщини та Харківщини, вам ще довелося перебувати протягом війни?
— Були ще на кордоні Луганської та Донецької областей в районі Білогорівки, недалеко від Серебрянського лісу. Із суміжних підрозділів там дислокувався доволі відомий К-2, хлопці гарно працювали.
Мій підрозділ виходив з Бахмута якщо не останнім, то точно одним з останніх. Але після поранення прямої участі у бойових діях я вже не брав.
— Як саме це відбулося, за яких обставин?
— Ворожий танк і попадання в наш бліндаж.
Чисто за законами балістики цей снаряд не повинен був потрапити в наш бліндаж, бо ми були в ярку. Але він зрикошетив від дерева. Буває і таке…
— Ви казали, що доволі довго і ретельно тренувалися у стрільбі ще до вступу до лав Сил оборони. Наскільки велику різницю ви відчули, коли потрапили у реальні бойові умови?
— Різниця дуже відчутна.
Плюс цей момент страху, тремору — ти його відчуваєш тільки на війні. Тобто, це теж непорівнювано.
Попередні тренування дали мені певні базові навички, яких у більшості не було. Думаю, що це дуже допомогло мені взагалі вижити. Особливо там, у Харківській області, коли ми були у напівоточенні. Конкретно для нашого підрозділу це був, напевно, найважчий період війни — бої у Дементіївці.
Але хочу сказати, що війна всіх шліфує. З часом усі вирівнюються за навичками та за психологічним станом. І вже за умовні пів року всі, з ким я прийшов, загартувалися реальним бойовим досвідом. Багатьох було не впізнати — стали справжніми «рексами».
Пізніше ми з побратимами сміялися з того, що ніхто не вірив, що ми з ТРО. Усі гарно вдягнуті, з закордонною зброєю — «арки», «гроти», заїжджаємо на «хамерах».
— Наскільки знаю, у перші роки повномасштабки забезпечення ТРО дуже кардинально відставало…
— Так, із забезпеченням було все дуже погано, усе купувалося за свої.
Але, знову ж таки, зв’язки, знайомства, збори — все це дуже допомагало. Потім, як не дивно, «допомогли» і кацапи.
Наскільки знаю, два з них ще досі працюють на фронті на нашу оборону. Ну і, крім танків, «по мєлочі» було багато різного — наприклад, БМП. Потім все затрофеєне вистрілювалося назад по кацапам у Бахмуті.
Читайте также: Європейським компаніям заборонили працювати з криптосервісами, пов’язаними з рф та Білоруссю
— А як змінилося забезпечення ТРО протягом наступних років? Ви це відчули?
— Не можу сказати, що всі стали екіпіровані як «командос», але станом на час моєї демобілізації забезпечення ТРО суттєво покращилося. Уже з 2023 року, перед загальним контрнаступом, ми навіть почали отримувати «броню».
Наш батальйон, таким чином, став мотопіхотним. У нас з’явилися броньовані «хамери». Чи мали ми все, що було потрібне? Звісно, ні. Але ситуація змінилася.
Безпосередньо мій підрозділ, розвідрота, який зараз дуже ефективно працює, став з часом ротою БПЛА — FPV, бомбери, скиди, розвідка, «літаки». Чи вистачає їм забезпечення? Ніколи не буде вистачати! Бо це все використовується і втрачається.
Від снайпера до в. о. начальника служби захисту інформації
— Ви раніше сказали, що прийшли у Сили оборони з власною гвинтівкою і що ближній бій не вели. Тобто, якщо скласти ці факти, ви були снайпером?
— Так, поки не отримав поранення, то працював снайпером. Але загалом наш батальйон був просто піхотним. Тому якихось спецзавдань спочатку я не виконував.
Була, звісно, своя специфіка роботи — доводилося багато чергувати вночі, спостерігати, але не більше.
Це вже потім у нас сформувався розвідпідрозділ, і я працював у його складі. А згодом було і окреме снайперське відділення, де в нас були вже окремі задачі, і ми підпорядковувалися лише комбату.
Чи був я дуже ефективним? Точно ні. Адже специфіка війни порівняно з АТО дуже змінилася.
Дрони фактично змінили весь акцент на полі бою.
— А у вас взагалі була колись дилема — чи йти в армії саме на бойову посаду, чи як айтівець, по умовній інженерній лінії?
— Якщо бути чесним, то у 2023-му, вже після поранення, я думав перейти в інший підрозділ. Усі чули про «Дельту».
Без деталей, але я вирішив залишитися у своєму батальйоні, лише з бойової посади перевівся в логістику і займався автослужбою. На цій посаді я прослужив більше, ніж пів року, і по покращенню логістики було зроблено багато роботи. Ще був певний період, коли я був виконуючим обов’язки начальника служби захисту інформації. Тобто, свою службу у Силах оборони я закінчив уже на новій посаді.
— Наскільки легким чи навпаки складним було для вас повернення до цивільного життя і в ІТ-професію?
— Останній рік служби чи близько того я перебував вже не на бойовій позиції. Тож це теж було свого роду адаптацією. Протягом цього періоду були робочі відрядження в Київ, відповідно, ти час від часу перебуваєш серед цивільних і хоч трохи живеш цивільним життям.
У нашому підрозділі не було аж такої «армєйщини» в поганому розумінні, тому я би сказав, що процес адаптації не був важким. Водночас тим, хто відразу звільняється з піхоти, думаю, 100% складніше. І чим довше ти знаходишся на війні, тим важче повернутися до цивільного життя.
Що ж стосується працевлаштування і повернення в ІТ, то я не орієнтувався на якісь ветеранські програми, ні в чому такому участі не брав. Було нелегко, адже роботу шукав місяці півтора, але по нинішнім міркам — це ще небагато.
Якщо той же Kubernetes, Cloud-технології, якісь GitOps-підходи та інфраструктура плюс-мінус залишилися на тому ж самому рівні, як до повномасштабної війни, то АІ скакнув вперед дуже сильно. Зараз це взагалі must have і потрібно просто скрізь. Мені ще трошки допомогло те, що компанія, в якій я працював перед повномасштабною війною, активно використовувала Machine Learning та AI-моделі, тому я не випав з контексту остаточно. Водночас, коли перебував у армії навіть не на бойових посадах, то часу на самовдосконалення особливо не було. Там концентруєшся на зовсім інших речах.
— Після демобілізації підтримуєте зв’язок зі своїм підрозділом та побратимами?
— Зараз — менше, а відразу після звільнення дуже тягнуло назад. Ледь не кожні вихідні їздив тоді до хлопців. Зараз вже навпаки їжджу рідко, тож побратими трохи ображаються.
Водночас з організаційних питань намагаюся включатися, допомагати. Але знову ж таки — є хлопці, які після звільнення організаційно продовжують тримати всі процеси. Наприклад, повністю беруть на себе ремонти машин підрозділу. Я аж настільки не включений. Моя участь у підтримці підрозділу зараз, головним чином, полягає в донатах і підтримці зборів.
«Ляща» нікому давати не буду, але іноді тримаюся з останніх сил
— Що думаєте щодо потенційного завершення війни? Українське суспільство себе обманює, очікуючи цього?
— Важко говорити на такі теми, бо чіткого розуміння не має насправді ніхто. Коли ти сидиш на позиціях, то думаєш, що знаєш тут все. Але насправді ти бачиш лише те, що відбувається поряд і приблизно уявляєш, де сидить кацап в сусідній посадці. Комбат, який керує твоїм підрозділом, бачить ситуацію ширше і має перед очима якийсь загальний план. Хтось — бачить це ще ширше. Але кожен дивиться на ситуацію «зі свого місця», і бачить її трошки по-іншому.
Мені б не хотілося так думати, але складається враження, що ця війна може бути вічною. Навіть якщо активна фаза нарешті закінчиться, вона може перейти в пасивну, а потім все повториться знову. Не вірю, що росіяни колись від нас відстануть. У те, що все закінчиться миром і злагодою на багато років, віриться особливо слабо.
— Важкість адаптації у цивільному житті для багатьох ветеранів зумовлюється певним збайдужінням суспільства до війни. Як ви сприймаєте відстороненість багатьох співвітчизників від підтримки Сил оборони, чи бачите цю тенденцію?
— Озвучу не якусь свою приватну думку, а факт — звісно, люди збайдужіли і це м’яко сказано. Але питання в тому, що мотивація як у кожної окремо взятої людини, так і суспільства в цілому не може тривати 2–3–5 років безперервно.
На мотивації ми відбили наступ на Київ та Харків. Далі — це все тільки питання дисципліни.
На мотивації люди допомагали, збирали гроші, закривали питання, але мотивація проходить, і це природно. Від цього нікуди не подітися. Таку байдужість насправді можна було побачити і у 2022 році, але її було набагато менше на загальному фоні, тож на неї ніхто особливо не звертав увагу.
Іноді мене дійсно тригерить, особливо коли приходиш в якісь заклади й чуєш за сусідніми столиками розмови в дусі «вас туди ніхто не посилав». Я доволі спокійна людина, «ляща» нікому давати за це не буду. Але іноді тримаюся з останніх сил. До таких людей — у мене лише зневага.
Читайте также: Михайло Клименко Адам Біографія: Життя, Кар’єра та Особисті Деталі