Третя окрема штурмова бригада у складі Третього армійського корпусу створила роту ударних наземних роботизованих комплексів NC13 тільки в серпні цього року. Головними завданнями підрозділу стали спеціальні операції, диверсійні дії, підриви бліндажів, засідки. Тут слід сказати, що саме NC13 першим у світі за допомогою дронів захопив ворожу позицію та взяв полонених.
«Макар», командир підрозділу, брав участь у боях за Авдіївку: його бригада стримувала росіян на одному з флангів, щоб інші підрозділи ЗСУ могли вийти.
Видання dev.ua записало бліц-інтерв’ю з Миколою Зінкевичем під час безпекової конференції в грудні 2025. Воно добре розкриває тему: як і ким (чим) Україна буде вести бойові дії у 25-кілометровій kill-зоні на лінії зіткнення з ворогом у 2026 році.
— Під час виступу ви казали, що у вас у підрозділі половина — це ті, хто повертається в СЗЧ. Інші — це переважно молоді військовослужбовці (а також є невелика частина старих бійців). У мене питання: як мотивуються СЗЧ- які повернулись самостійно? Чому захотіли самі піти до вас у підрозділ?
— Ті, хто пішли самі, вони мають якийсь рівень мотивації, якщо вони прийшли до нас. Тобто з такими СЗЧ працювати простіше. Їм просто пояснюєш вектори напрямку руху підрозділу, порядок у ньому, дисципліну і все. І вживляєш їх у колектив.
Але до нас потрапляють і СЗЧ, яких, наприклад, виявило десь ВСП, поліція і відправили на комплектаційні центри… І звідти вже бійці також потрапляють до нас. Ці люди в більшості взагалі без мотивації.
Бачиш, що, наприклад, є хлопчина, який пішов у СЗЧ, бо в нього було не дуже адекватне командування. Тепер він потрапив до нас, і він у нас уже там два-три місяці, і він щасливий, радий, що з нами воює, виконує свої бойові задачі, отримує грошове забезпечення, його нормально відпускають у відпустку. Він також починає відчувати себе спокійніше, у нього з’являється мотивація, він відчуває, що він тут потрібний.
Він відчуває, що ніхто не хоче відправити його зразу в посадку й убити, стерти на штурмах, його хочуть насамперед навчити. У нас є курс підготовки для людей, які прийшли з СЗЧ, після того, як вони потрапляють до нас у роту. Вони проходять курс підготовки півтора місяця.
Ці навички додаються до тих, що вони вже і так мали в межах військової підготовки, яку пройшли в інших підрозділах.
І це, можете сказати, сержантський/офіцерський склад, який керує підрозділом уже зовсім за іншими методами, ніж це написано в книжках, ніж це було 3, 4, 5, 10 років тому. Це вже нові підходи, нові методи мотивації особового складу, нові стандарти, які формуються. І коли людина потрапляє, так би мовити, з поганого середовища в адекватне, вона готова виконувати ті завдання, які на неї покладені.
І багато в яких моментах в таких людей з’являється дуже сильна мотивація через те, що їх не кидають, а хочуть навчити, узяти до себе в колектив, узяти до себе в сім’ю.
— Зрозуміло. Ви також казали, що 40% підрозділу — це молоді люди у вас у команді. Як і де ви їх шукаєте?
— З молодими людьми все йде більше у форматі живого спілкування з громадськими організаціями. Так, у нас при бригаді є організації, такі як Центурія, різного такого роду. Ми спілкуємось із людьми, показуємо їм, що у нас є, чим ми воюємо зараз, які є технології. Також медіаресурс активно нам допомагає, ми активно розвиваємо свої медіа-осередки підрозділу і здійснюємо рекрутинг та агітацію особового складу. І також у нас при бригаді, при корпусі є такі речі, як тиждень штурмовика, технологічний тиждень, кіллхаус, школа FPV, школа НРК. Туди приходить молодь, може спробувати, подивитись, чи їй це подобається, чи хоче вона зав’язуватися з цим у своїй службі.
— Цієї осені, як ви знаєте, частині чоловіків до 22 років дозволили поїхати з країни. Як це вплинуло на вас, на наш ресурс для мобілізації?
— У мене, мабуть, із цих 40%, які я назвав, половина — це молодь 18–20.
— Тобто це ризикова група фактично?
— Так. І це, мабуть, наймотивоважніший особовий склад, який от прям одразу рветься щось робити. Ми їх трошки гальмуємо, обіцяємо, що треба час, треба досвід, треба трохи попрацювати, бо вони такі, що вони ВЖЕ хочуть.
Молодь і технологія — це такий симбіоз. Його дуже легко поєднати, і, якщо правильно направити вектор, він буде дуже динамічно розвиватися. Можу говорити знову за свій підрозділ: у мене все управління роти ударних НРК НС-13 — це молодь 20–25 років. Але це молодь, яка й розвивала ці технології, яка їх будувала, будувала тактику застосування, будувала методику, вводила ці навички на системний рівень.
— Уточню запитання щодо виїзду молоді: чи відчуваєте, що таких людей (до 22 років) стає менше?
— Насправді скажу так, я не встигаю стежити за всім, що відбувається на цих різних політичних і законодавчих рівнях. Бо ми повністю занурені у виконанні бойових задач і в розбудову підрозділів, і розбудову бригади, і корпусу. Особисто я цього не відчув, але загалом, я думаю, рекрутинг трохи від цього просів.
Але з іншого боку, свідома молодь, саме свідома, нікуди не дінеться. Я думаю, є багато молоді, якій ще немає навіть 18-ти, але вони вже для себе ухвалили якісь рішення, що вони будуть пов’язувати своє життя з військом і зі службою.
— Ви казали, що логістику в зоні ураження вже виконують наполовину НРК і наполовину дрони. А як НРК виконують саме завдання з точки зору стрілецької зброї, тобто наскільки вони вже здатні вести бій?
— Вернуся трошки до логістики. Я назвав цифру в 50% (завдань виконують НРК — ред.), але цих 50% — це 40 тонн вантажу за тиждень може бути. Це колосальна цифра!
І якщо ми говоримо про застосування НРК як зброї, то це і є напрям роботи моєї роти. Тобто це диверсійні задачі в тилу противника, ліквідація укриттів, підтримка штурмових дій і підтримка оборонних дій. Цю сферу ми активно розвиваємо.
Ми вже довели їхню можливість застосування. Ми брали в полон противника за допомогою роботизованих комплексів. Ми замінювали піхоту кулеметним НРК на позиціях на півтора місяці. Ми здійснювали підриви логістичних шляхів у тилу противника, завозячи туди на НРК три авіаційних бомби.
Тому ми це все напрацювали, вибудовували цю тактику, і зараз Андрій Євгенійович Білецький дав нам можливість розвивати окрему роту ударних НРК в складі 3-ї штурмової бригади.
На початок 26-го року ми готуємо ряд масштабних операцій, якими ми переконаємо вже остаточно всіх, що ударні НРК мають не те що право на життя, а право бути системним інструментом ведення бою.
І, зокрема, інші бригади також активно застосовують НРК. Якщо подивитися, 93-я активно застосовує кулеметні НРК під час штурмових дій. П’ята штурмова: недавно вийшов матеріал, як вони знищили БМП чи МТЛБ противника. Це вже не поодинокі випадки, це вже система.
— Часто ми зустрічаємо виробників тих самих ударних НРК на виставках. І, в принципі, якщо подивитися навіть за виставками: завжди є багато дронів, а НРК, як правило, — тільки від декількох компаній. Чи вистачає вам ресурсу, саме в бойових одиницях, які вам постачаються зараз?
— Скажу чесно, не вистачає. Щось іде через державний сектор, щось іде через замовлення напряму бригади, щось — завдяки волонтерам. Не вистачає, мабуть, і самих одиниць ударних НРК на ринку. Не сильно великий вибір. Але, мабуть, це пов’язано з тим, що довго ця тема була неактуальною.
Якщо ми зараз почнемо масштабніше й активніше застосовувати ударних НРК, то також буде більше з’являтися цікавих роботів на ринку та збільшуватись цей напрям. І для того, щоб рухатись у тандемі з виробниками, більше агітувати та пропагандувати цю тему, ми також проводимо різні заходи. Робили форум ударних НРК, краш-полігон ударних НРК із виробниками: давали їм можливість поставити себе на місце оператора, покерувати з бліндажа дистанційно. Багато хто з виробників почав модернізовувати свої засоби після цього.
Тому так, бракує НРК, але ми над цим працюємо.
— Скільки треба взагалі НРК, у штуках?
— Багато роботів не буде. Їх буде завжди мало. Але знову ж таки логістика. Це найпростіше, що можна привести до прикладу. Один батальйон у цілому возить за ніч у середньому до 1000 кілограмів.
Якщо взяти 800 кілограмів вантажу та віддати його піхоті (щоб несла на собі), то потрібно було дати по 20 кілограмів кожному бійцю. Виходить, що ми бережемо життя 41–42 піхотинців за ніч.
Якщо ми кажемо за ударні НРК, то, наприклад, кулеметний розрахунок М2 Браунінга — це 3–4 особи. Ми заміняємо роботу вже 3–4 осіб на полі бою.
Тут проста математика, тому потрібно багато. Що більше буде, то більше замінимо.
— Щодо автономності НРК, чи є використання штучного інтелекту у вас мейнстримом?
— Наш підрозділ є частково хейтерами автономності. Ми не проти, щоб штучний інтелект нам допомагав донаводити, допомагав патрулювати сектор, але ми проти того, що він міг сам ухвалювати рішення, якщо ми говоримо за ударні НРК, і самостійно керувати засобом на полі бою — тобто щоб він їхав за допомогою ШІ з точки А в точку Б. На мою думку, і на думку мого підрозділу — це зайва річ, оскільки це поле бою, і НРК — це інструмент, який просто заміняє там людину, тобто заміняє її руки.
— До речі, ваш колега з «Ахіллесу» під час виступу казав, що у 26-му році буде намагатися перенести операторів дронів у тил, у Київ умовно, а інженерів залишити на полі бою. Чи це реалістична ідея та чи має сенс така відстань?
— Цілком реальна, можна й більше.
— Чи можна, наприклад, залучати операторів, пілотів з інших країн так — керувати дронами на полі бою?
— Усе можливо, Усе можливо. Насправді, я думаю, що мій колега сказав те, що вони вже пробують, вони це масштабують. Це цілком нормальна практика.
— Тобто це майбутнє чи це вже зараз відбувається?
— Я думаю, це не майбутнє, це вже сьогодення.
— З інших країн ніхто ще не керує?
— Думаю, з інших країн — точно ні, але це точно можливість віднести операторів на відстань. Оператор насамперед — це спеціаліст, це професіонал. Правильно підмітив представник «Ахіллес» (Юрій Федорченко, командир 429-го окремого полку безпілотних систем — ред.), пілот — це професіонал своєї справи. Згадаємо, скільки готують пілота літаків F-16, скільки йде часу, щоб підготувати професійного танкіста, професійного водяно-механіка броньованого транспорту й так далі.
Нам потрібно виховувати професіоналів сучасної, нової, технологічної війни. І їх берегти. Тому винесення їх за межі ураження, у цивільні міста — це цілком крута й позитивна практика, як на мою думку. Це потрібно втілювати.
— Останнє запитання. Послухав вашу дискусію на панелі: уже є кіллзона протяжністю 25 км. У ній — багато дронів, багато НРК, оптоволокна й інших засобів ураження. Але всередині однаково залишаються люди — піхотинці. Ким вони мають бути?
— Не люди, це титани.
— Де брати таких титанів? Чи також замінювати роботами?
— Не заміниш їх роботами повністю, бо там, де є багато піхотинців, ця територія буде вважатися нашою. Тут цього не відміниш. Піхотинця не забереш із поля бою, але, я вважаю, що до 80% завдань із нього можна зняти завдяки різним технологічним процесам.
— Тобто піхотинець буде менше ризикувати життям?
— Якщо ми знімаємо з нього 80% завдань і забираємо їх на технологічні процеси, то, мабуть, так. Але й зі сторони противника на нього буде також акцентовано той самий відсоток технології. Тому тут питання таке, із зірочкою.
Але скажу, я був піхотинцем і штурмовиком у 2022–2023-х і на початку 2024-го, тоді чиннівійськові, які воювали у 2015–2017 роках, казали: «Хлопці, у наш час було простіше! Як ви взагалі воюєте?»
А я зараз дивлюся на піхотниців, на штурмовиків, на умови, у яких вони зараз воюють, і розумію що з 2024 до 2025 років фронт тотально змінився.
І я вважаю, що піхотинець зі штурмовиком — це основне, що є в українській армії. І все те, що їх оточує, має працювати на них. Усе — повністю. Тобто всі технології, усі процеси, усі розробки — усе має бути націлене на те, щоб допомогти українському піхотинцю вижити.
— Дуже вам дякую за це.
https://dev.ua/news/nrc-1764942566