Як я дізнавався, чому бусифіковані залишаються служити
Наш взвод в 30 людей складався виключно з бусифікованих чоловіків: хтось йшов за хлібом, інший їхав по справам, третій не дійшов додому, четвертого зустріли на виході з супермаркету і змогли запіхнути в бусік тільки втрьох. Майже 100% з них мали переміщатись по місту та по області протягом 4 років, і їм щастило. Поки в один день не пощастило. Як і мені.
Читайте также: Хакери зламали вірменського партнера GeForce NOW та отримали дані українських гравців
Ніхто один одного не питав, чому не доєднався до війська раніше. «Ухилянти» мають між собою відповіді на ці питання, тож можуть легко порозумітися. Всі знають, що не хочуть тут бути. Але це не означало, що всі були готові йти в СЗЧ. При багатьох можливостях зробити це в частині перед, під час, та після БЗВП, з 30 людей пішли тільки 4, і тільки коли наблизився час Х. Я розумів, чому це (поки) не роблю я, але не до кінця розумів, чому залишаються інші. Впродовж двох місяців я чув такі пояснення:
— Я і дня не зможу просидіти вдома, мені треба виходити, треба працювати (зараз служить водієм).
— Та просто пришло мое время (зараз 300).
— Треба розуміти, що робити далі. В мене нема плану. А ще зловлять знову, одразу відправлять в Скелю (травмувався під час БЗВП, потрапив в лікарню, і я втратив з ним зв’язок).
— Что уже говорить, оказался здесь — буду служить (200).
— Я уже думал про бригаду, узнавал. Меня мама отговаривала, плюс я за ней ухаживал, все никак не решался. Ну и вот, само решилось (зараз щось типу діловода/помічника ротного).
— Я зіпʼюсь просто вдома. Не хочу. А бігати від ТЦК не збираюсь (200).
— Если пустят в мясо — переведусь в нормальное место (перевівся за гроші в ППО).
За цей час стало зрозуміло, що мотивація далеко не головний і не єдиний рушій залишатись у війську. Принаймні не для всіх.
Зʼявлялись інші механізми, які дозволяли діяти так, ніби вона є. Для когось (як я) це було пристосування і спроба знайти оптимальний вихід із ситуації; для інших, з часом, це стала відповідальність перед своїми побратимами, з яким вони здружилися на БЗВП та після перших виходів. Для когось — раціоналізація свого досвіду і пошук в ньому сенсу особисто для себе; інші не бачили альтернативи, тому приймали даність під зовнішнім примусом, і буде що буде.
В підсумку кожен мав свої причини, достатньо логічні та зрозумілі для нього самого (як і причини, чому він не йшов служити), але абсолютно байдужі системі, в яку вони потрапили. Бо все зводиться до одного — людина служить, виконує накази, іноді гине на безглуздому завданні, яке спустили зверху. А значить задача виконана.
Як мене призначили на посаду і відпускали додому
Останні тижні БЗВП тягнулись, а нервування тільки наростало. Чого чекати далі? Знали ми рівно стільки, скільки треба, щоб щось вигадувати та здогадуватись. Але ось ми вже в частині, виходимо з автобусу, нас шикують та по списку розподіляють по підрозділам. Майже 75% йде в піхотні роти, одна людина на БпАК, одна в ракетно-зенітне, одна в звʼязок. Останні залишаємось ми, 5 айтішніків-діловодів. Трохи заспокоююсь.
Оскільки батальйон був новостворений, для нас вже були готові посади. Ще до БЗВП зі мною говорив один лейтенант, і «по секрету» сказав, до якого командира я скоріш за все потраплю (бо він мене «забив»). Це була людина зі штабу. Дізнавшись про це, я вирішив проявити ініціативу і через ротного скинув йому своє резюме. Відгук був такий: «він там нічого не зрозумів, але резюме його вразило».
Неочікувано, мій майбутній командир запропонував мені декілька направлень роботи, і я обрав те, що було ближче до документації, і подалі від лінії бойового зіткнення. Мені видали повільний штатний ноутбук, і за дві зустрічі пояснили, що приблизно я маю робити. «Не переживай, поки ти у мене — в піхоту не підеш. Я скажу тобі, коли треба йти в СЗЧ», — заспокоював мене командир. Хотілось йому вірити.
За пару тижнів, поки піхотинці проходили щось на кшталт злагодження, я допомагав ротному Васильовичу (вигадане імʼя) з документами. Він дозволив мені і ще парі діловодів хоч кожен день на ніч їздити додому (живу я достатньо близько до частини), і повертатися назад рано вранці. Якщо когось зустріну, і він запитає, звідки йду — кажу, що був на прогулянці, бо люблю зранку гуляти на свіжому повітрі. Мені щастило нікого не зустрічати.
Командування б таку ініціативу точно не одобрило, тож Васильович брав це під свою відповідальність. До сих пір не розумію, чому він так ризикував (все могло б закінчитись для нього доганою та невиплатою премії) і чому так мені довіряв, але стільки грошей на таксі я ще ніколи не витрачав.
Я розумів, що мені занадто щастить порівняно з іншими хлопцями, яких не відпускали навіть в магазин. Побути вдома з коханою після БЗВП, хай і на короткий період часу, відчувалось як розкіш.
Але коли все йде так добре — розслабляєшся, чого я не хотів. Я знав, що треба завжди очікувати підступу і пильнувати. За декілька тижнів надійшло бойове розпорядження, тож ми мали бути готові виїжджати за пару днів. Частину наших хлопців повезли на автобусі, іншу поїздом. Один з наших пішов в СЗЧ прямо з перону. Я ж їхав на машині, з кожною годиною все ближче до мого рідного окупованого дому. Куди ми їдемо і де будемо жити я не знав до останнього, але все виявилось краще, ніж я очікував.
Закінчую цей невизначений період фольклором нашого взводу, який занотував ще на БЗВП. Мова оригіналу (україномовних нас було 3/30):-Кто рано встает, тому Бог веревочку дает.
— Припасу тут пару патронов, для ТЦК. Суkи еbаные.
— У нас время остановилось в тот момент, как нас в бусик запихнули.
Перше бойове розпорядження і нове місто. Ліричний відступ
Я блукаю вуличками незнайомого міста, що їх чарівно занедбані двори, крижані арки, винахідливі вицвілі написи крамниць, величні фронтони і шпилі кривавих часів стежили за моїми дитячими невинними кроками, юнацькими бентежними стрибками, закоханим бігом і млявим волочінням з розбитим серцем.
Читайте также: Кінець епохи «чистих менеджерів»: чому керівники середньої ланки стали найбільш вразливою ланкою в ІТ
Чи важливо, що це були не зовсім вони, а їх точні копії, цегляні «близнюки», ландшафтні «брати і сестри» із співзвучного міста, яке все ще існує, але ментально утрачено та фізично оплакано (або фізично утрачено та ментально оплакано — теж буде правдою)? Чи важливо, де саме моє тіло, якщо органи почуттів наполегливо шукають загублений дім, прагнуть бути обмануті і з трепетом зриваються в солодку оману, прихопивши мене із собою?
Але ні, я не пручаюсь, навпаки — в польоті міцно хапаюсь за кінцівки мотузок від моїх ілюзорних спогадів, тих, що тільки нагадують справжні, для яких дежавю є семантично недостатнім, навіть обмежуючим, як і déjà senti, déjà entendu, чи déjà vécu, що спрощують і передають одне почуття за раз, тоді як тебе охоплює всього і повністю, залишаючи déjà на самоті.
За правилами, треба летіти з надією та наївністю, тому я забуваю:
— рік;
-свій вік;
— куди йду;
цю прокляту війну і з нетерпінням чекаю приземлення, бо нічого ближчого до цього радісного й одночасно неймовірно болісного відчуття дому вже не буде.
Дивний початок моєї служби як діловода
Ми приїхали на місце пізно ввечері. Це була 12-годинна дорога, майже без зупинок. Ноги нили, шлунок бурчав. Геолокація працювала погано, тож я не до кінця розумів, де ми знаходимося. Нам відкрили двері з чорного входу. Почув, що більша частина керівництва вже прибула.
— В мене тут ще автомат, — кажу я лейтенанту в капцях, що нас зустрічав.
— І що мені робити з цією інформацією?
-Ну, куди його? Собі в кімнату?
— Ну не мені ж!
За короткий час, що я був у війську, мені дали зрозуміти, що автомат — це твоє продовження, такий собі горокракс, який треба бережно заховати, бо якщо його не стане — не стане й частинки тебе (її знищить твій командир). Тому після видачі автомата з КЗЗ (кімнати зберігання зброї, яку цілодобово охороняють), мені здалося дивним залишити його у себе, ще і в будинку, де жило багато цивільних. Мені його з патронами під ліжком чи в шафі тримати? Як виявилось, саме там їм і було місце.
Я замотав автомат у ковдру і спробував сховати за курткою. Вийшло не дуже, але я сподівався, що лейтенант не помітить і пропустить.-Та йоп твою мать, як ти його тримаєш! В тебе он кінцівка ствола строчить, куди ти йдеш! Поклади на сумку, накрий і швидко шуруй в кімнату.Пізніше, за порадою, я купив сумку для спінінга, яка допомогла переміщатись з автоматом більш непомітно.
Нас заселили. Крихітна кімната діловодів стала імпровізованим штаб-офісом, тому відпочинок там був неможливий. Лежиш — значить не працюєш, а працювати треба завжди. Столи, стільці, три ліжка, сумки та пару ящиків з пайками займали увесь простір, в якому тільки і залишалось що переміщатись змійкою. Двері в кімнату майже не зачинялись, бо постійно хтось заходив по питанням робочим і не дуже.
— Що ви, працюєте? — стандартне щоденне вітання комбата, який бачить, що всі працюють.
— Та працюємо.
-Ну, дивіться мені. Працюйте.
На щастя, для мене в цій кімнаті не вистачило місця, до того ж я був діловодом іншого напрямку, тож я жив окремо, в тиші і спокої, і з зачиненими дверима, в які ніхто не стукав. Якийсь час до мене нікого не заселяли, що мене, як інтроверта, дуже тішило. З часом ми стали жити втрьох, але хлопці постійно їздили на службу, тож бачились ми тільки ввечері.
Це було дивне відчуття, ніби я повернувся у студентські роки: живу у «гуртожитку», ділю кімнату з іншими хлопцями, готую на спільній кухні, та знову їм у ліжку з ноутбуком на колінах. Навіть ціна за койко-місце не сильно подорожчала. Тільки тепер можна не ходити на пари і не боятись коменданши. Що змінилось помітно, так це втрата відчуття «відкритого світу», свободи дій та солодкого юнацького хвилювання щодо захоплюючого майбутнього. Автомат у шафі щоденно мені про це нагадував.
Як я відчув різницю між штабними та піхотою
Пройшло пару тижнів, як наш батальйон відправили на перше бойове завдання. Ми були критично недоукомплектовані та ненавчені: тільки одна піхотна рота з трьох ледве набрала необхідну кількість людей, а тим, кому обіцяли сержантські посади, не встигли пройти на них навчання. Але такий був наказ зверху, тому всі від рядових до старших офіцерів зі словами «це повний пи$дець» готувались до бойових дій.
Порівняно з БЗВП та частиною, умови штабних були люксові: відсутність буржуйки і постійного смороду від костра, душ з гарячою водою майже 24/7, шафа, куди можна було повісити речі, обовʼязок ходити тільки в цивільному одягу (пізніше я відправив усі військові речі додому, навіть піксельний рюкзак став перешкодою), а головне — життя в цивілізації, у місті (хоч і прифронтовому), де за тобою кожну секунду не слідкує командир.
Поки не почались бойові дії, в мене було багато вільного часу. Іронія життя: треба було потрапити у військо, щоб вперше за довгий час спокійно сходити у філармонію та кіно, без переживань, що по дорозі тебе зустріне бусік з сюрпризом всередні. Я відкривав для себе нове місто, його музеї, кав’ярні, книжкові магазини, їдальні, парки та звичайні вулиці, в яких шукав елементи свого рідного втраченого дому.
Було приємно бачити безтурботну молодь, йти з ними поряд, підслуховувати їх дурні розмови, вирвані з контексту, просто щоб почуватись ближче до них, до вже минулого нормального життя; щоб забути, що ні сьогодні, ні завтра після прогулянки я не повернусь додому.Якось по дорозі з магазину я зустрів двох командирів відділень, з якими проходив БЗВП. Вони приїхали з ротним, який був на нараді, поки вони чекали його в машині. Форма та обличчя трохи в пилу, зарослі, бруд під нігтями, втомлені.
— Шо ты, как оно? — питає Лис (вигаданий позивний).
— Та що я, у мене все нормально. Ви як?
— Мужик, БЗВП был просто курорт. Я уже неделю не мылся. Еда говно.
— Так може ви до нас зайдете, тут гаряча вода є, хоч помиєтесь.
— Нас никто не пустит. Спрошу, конечно, но не думаю.
Лис був правий. Правила гри змінились. Він розповів, що піхота жила в недороблених ВОПах (взводних опорних пунктах, по суті ділянках з обʼєднаних траншей, бліндажів та окопів для 30-40 людей), їздила на стрільби та просила командира купити цигарки, бо нікого так просто не відпускають. В цей же час я міг спокійно скуплятись в супермаркеті, пити фільтр у кав’ярні, відвідати мистецьку виставку та спати на мʼякому матраці.
Розрив між нещодавньою рівністю на БЗВП і теперішньою різницею в наших умовах був катастрофічним. Я подумки дякував долю, що потрапив по іншу сторону піхоти, та водночас ніс у собі глухий, щирий жаль за них та цю несправедливість, що з нею необхідно було просто змиритись. Моє глибинне неприйняття себе військовим знайшло ще одну опору: зважаючи на те, що переживуть ці хлопці, ми з ними пройдемо через дві різні війни.
Читайте также: Скільки Років Зеленському: подробиці біографії, особистого життя та кар’єри