Журналіст dev.ua поговорив з айтівцем про його перебування у Державній прикордонній службі, бойову роботу на сході України, перше знайомство з дронами і розвиток цих технологій в армії, а також різницю між ІТ та miltech, яку він відчув на власному досвіді. Далі — пряма мова Любомира Маланчака.
Читайте также: Мальта стала першою країною, яка безкоштовно дає ChatGPT Plus усім громадянам — після обов’язкового курсу з ШІ
З ІТ — у прикордонники. Повномасштабна війна, яка змінила все
У перші дні повномасштабної війни ми з братовим відправили дітей з дружинами до родичів у Польщі, а самі повернулися до Львова. Я розумів, що потрібно готуватися до мобілізації, тож на початку березня пішов до військкомату.
Близько двох тижнів я перебував у «підвішеному стані», а потім мені перетелефонували, сказали збирати речі. Хоча на той час у мене вже все було і так готове. Я не знав, у який підрозділ потраплю, тоді не було особливої можливості обирати. Мені повідомили, що буду прикордонником, і що їду у навчальний центр у Великих Мостах. Попереднього досвіду служби у мене не було, я був так званий «піджак» — людина з воєнною кафедрою за плечами, але без особливих навичок.
За цей час я вже мав достатньо «снаряги», закупив всього може навіть більше, ніж було треба. Купував все за власний кошт, і не жалкую. Як показала практика, через шалений ажіотаж у перші місяці повномасштабки важко було знайти хоч щось. Пам’ятаю, що деякі хлопці тоді бігали у броніках з написом «преса», але на той момент я вже мав свій, і слава Богу.
Як офіцер запасу, потрапивши у навчальний центр, по-справжньому серйозної підготовки я відразу не пройшов. Вважалось, що я її начебто мав і так. Але ж всі ми розуміємо, що насправді ні. Ніяких польових зборів не проводилося, проходило лише так зване злагодження зведеного підрозділу. Це вже були повноцінні польові умови в одному з навчальних центрів ближче до Дніпра. Після того все якось зупинилось, нас знову вивели на захід, посадили в одній з прикордонних застав. Сказали чекати команди на висунення на схід.
Так тривало приблизно місяць. Потім побачили, що я айтівець, маю досвід з дата-інженерією. Запитали у одного з підрозділів, чи можу я їм були корисним за цим напрямком. Таким чином, я потрапив у відділ кібербезпеки Волинського прикордонного загону, де, щоправда, прослужив лише кілька тижнів, до місяця.
Відділ кібербезпеки — це було природнє середовище для мене як айтівця, але дуже швидко прийшла рознарядка, що потрібно виділити якусь кількість особового складу на ротацію на схід. Відповідно, я поїхав туди. До речі, тут була смішна історія: мені сказали, що оскільки у всіх вже є УБД, то першими на схід поїдуть ті, у кого УБД немає.
Я розумів, що на схід я поїду першим потягом в будь-якому випадку, і мені було ок. Але було цікаво спостерігати, як «кадрові» всіма силами уникали цієї поїздки.
Бойова робота на сході і перше знайомство з дронами
У травні чи на початку червня 2022 року я відбув на схід і до кінця літа вже був військовослужбовцем Луганського прикордонного загону. З цього, власне, і почалася моя служба в бойовому підрозділі, адже до цього я фактично перебував на заході країни.
Оскільки у Луганському загоні ніяких задач, пов’язаних з кібербезпекою, для мене не було, а я почув, що у нас формуються підрозділи БПЛА (так звані «сектори застосування БПЛА»), то пішов за цим напрямком. Вже до 2023-го Нового року я бігав з «Мавіком» десь під Чернещиною (село на межі Харківської та Луганської областей — ред.), корегував міномет.
На той час «Мавіки» були нашим всім. Зі своїм «Мавіком» тебе би з радістю прийняв будь-який підрозділ. З нього ти міг дати картинку і стрім, і це дуже цінувалося. На той момент будь-які дрони ще були рідкістю. Коли я почав цим займатися, то не мав попереднього досвіду роботи з дронами.
Тоді існувала проблема кастомних прошивок і так званих анонімізаторів. У внутрішніх чатах всі час від часу повідомляли суміжникам, що чийсь «Мавік» не анонімізований, і їхня позиція «світиться». От такі речі довелося вчити на ходу. Потім перед нами почали ставитись завдання збільшувати дистанції — відповідно, треба було підключати якісь бустери, ми почали замовляти китайські підсилювачі.
Звичайно ж, централізовано під це ніяких фінансів не виділялося, тому ця діяльність тягнулася виключно на горизонтальних зв’язках. Десь у когось щось підглянув, як зроблено, десь разом скинулись грошима на якісь компоненти.
Хочу сказати, що мені дуже пощастило з першим командиром. Запам’яталося, що у нього завжди двері були відкриті, що теж символічно: завжди можна було зайти з будь-яким питанням.
«Вікторович» прислухався до наших потреб і пропозицій, і сам також бачив, що наша історія з бустерами і виносними антенами спрацювала, що ми навчилися краще літати, а нас почали запрошувати попрацювати по якихось віддалених цілях. На той момент війни 9 км вже вважалося дуже глибоким тилом, де «немиті» ходили з цигарками і без броніків. Тож можна було знаходити «жирні» і цікаві цілі.
Командир давав добро на всі технічні експерименти, допомагав фінансово, тобто буквально казав: «Що тобі треба? Я допоможу, знайду волонтерські фонди, субвенції і так далі». Ми збільшували команду, і зрештою я вже став працювати старшим групи у розрахунку.
З кожним місяцем дистанції і у нас, і у ворога збільшувалися. Тож якщо раніше ти міг на свою позицію заїхати чи не на таксі, то згодом до всіх маневрів довелося підходити набагато обережніше. Треба було планувати заїзд «по сіряку», чи практикувати вихід пішки за енну кількість кілометрів.
З чим почали працювати, крім «Мавіків»? «Лелеку» ми собі не могли дістати, бо було дуже дорого. Але через Львівську міську раду вдалося вибити субвенцію під купівлю фотольота «Мара». Як на мене — дуже крутий борт. І нам дуже поталанило, тому ми перші свої екземпляри «Мари» дістали під осінь 2023-го.
Потім побратими брали такі цілі і «розбирали» за ніч.
Армійські будні і «піраміда Маслоу» у Силах оборони
Географічно у рамках перебування у Державній прикордонній службі я працював у різних локаціях на сході. Прикордонні загони заходили на ротації, а ми їх заводили.
Окрім безпосередньо прикордонників, ми встигли спрацюватися з вже на той момент легендарними 81-ю аеромобільною та 54-ю механізованою на сіверському напрямку, 103-ю бригадою ТРО, а згодом і 3-ю ОШБ на Харківщині, 45-ю артилерійською теж. Заходили з «Азовом» в Серебрянський ліс у 2024-му, працювали разом з 63-ю бригадою в Ямполі і Торському.
Допомагали навчати пілотів, вводили їх у курс справи, передавали їм орієнтири. Фактично, перебували в смузі від Куп’янська аж до Ямполя. На Донеччині були виїзди в районі Сіверська. Зокрема, пам’ятаю свій виїзд в село Федорівка під Сіверськом, воно зараз окуповане. «Мавіком» бачили і Соледар.
Більшість «Мавіків» нам віддавали через волонтерські фонди, а командир завжди «тримав запас», щоб ми мали чим працювати. Він заохочував, щоб ми літали ще глибше, і навіть якщо втрачаємо «пташку», то нічого страшного. Бачачи таке ставлення командира, і всі інші хлопці в групі дуже старалися.
У нас був старший чоловік, з нині окупованих територій (бо у нас дуже багато людей були з Луганської області). І він сам попросився до нас в групу, хоча міг при штабі працювати водієм, возити полковників на наради. Але він попросився в бойову групу свідомо, бо син і дружина воюють.
Були молоді хлопці з Луганської області, які дуже добре розумілися на ділянці, бо знали всю місцевість, як свої п’ять пальців. Це все одно, як би я воював у Львівській області. Вони знали всі виїзди і заїзди, знали контакти, тож якщо нам потрібна була якась розвідка, ми завжди могли вийти на взаємодію з суміжниками. Це давало нам велику перевагу. Я ж з Львівської області, і єдина моя сильна сторона — це те, що я міг у чомусь краще розбиратися технічно, як айтівець.
На той період вже починали вводити певні ротації. Тож якщо хтось рік відслужив у нас, то міг писати рапорт на переведення на будь-який прикордонний загін. Після бойової роботи — в пріоритеті будеш по переведенню. Маю сказати, що на той час це була усна домовленість у підрозділі, і її старалися дотримувалася, але не завжди виходило.
Тим більше, з відпустками у нас все було доволі адекватно — мав можливість двічі на рік по 15 днів поїхати додому. За це окрема подяка командиру! Він за цим дуже слідкував, щоб всі їздили у відпустки і мали таку можливість.
У мене склалася на той час певна армійська «піраміда Маслоу». Я вважав що приношу певну користь. Результат був, а міняти це на щось інше бажання навпаки не було.
У нас хлопець був ще з часів АТО, працював у підрозділі і їздив на бойові постійно. Він просто сумлінно робив свою роботу, і мені це імпонувало. Головне не легковажити, і дбати про мінімальну безпеку там, де це потрібно.
Тож з часом почали убезпечувати себе анонімізаторами, «Чуйками», а перед появою останніх був «Цукорок». Навчились сканувати ефір, розуміти, де і на яких частотах що літає.
Повернення у цивільне життя, але не в класичне ІТ
У кінці 2024 року у мене народилася донька. Таким чином, з’явилися юридична підстава звільнитися зі служби як багатодітний батько, адже на момент початку повномасштабки двоє дітей вже було. Я написав рапорт на звільнення, але до часу, поки я їхав додому у поїзді, минуло ще близько півроку. На жаль, ці процедури не є миттєвими.
На момент потрапляння до Сил оборони я працював у компанії Avenga, яка, до речі, весь час мене фінансово підтримувала протягом служби. Це дуже правильна і свідома позиція, адже не всі військовослужбовці їздять на бойові, а на тиловій зарплаті в умовних 20000+ грн в чужому місті не надто протягнеш.
Окрім того, маю сказати, що НR Avenga була зі мною на зв’язку і вони нам допомогли закрити кілька важливих зборів. Тож я собі допускав, що повернуся як Salesforce Developer у Avenga і буду програмувати далі.
Маю сказати, що за час мого перебування на службі у IT-секторі вже стало «трошки тісніше». Побачив це по тому, що багатьох людей навіть з мого проєкту поперекидали на інші проєкти. Також зараз досить складно знайти новий проєкт. Але, тим не менше, компанія все одно досить тривалий час ще тримала мене «на бенчі». І потім навіть таки знайшли для мене проєкт, але я вже на той момент отримав офер від іншої компанії з miltech-сектору.
Навіть після звільнення зі служби я тримав контакт з хлопцями, читав наші чати, допомагав їм щось дешифрувати. І після цього повертатися до «рутинних» завдань «айтішки» мені було складно з емоційної точки зору.
Напевно, це біль дуже багатьох ветеранів, які зразу кидаються в роботу, але їм важко заповнити оцю «армійську піраміду Маслоу», продовжувати робити щось важливе для оборони нашої країни.
Дітям треба було пояснити, чому так довго звільнявся. Дружина, у свою чергу, теж багато витерпіла за цей час, особливо у періоди, коли я «зникав з радарів», не відписував. Їй теж було тяжко, і все це якось треба спільно було полагодити. Рекомендував би кожному, хто звільнився зі служби, теж, в першу чергу, хоч трохи «видихнути» і дати собі час, аби заново почати жити сімейним життям.
Який важливий досвід взяв з собою у defence-сектор
Досвід перебування на передньому рубежі знадобився мені у defence-секторі хоча би тому, що я завжди «приміряю», чи буде комусь з солдатів зручно користуватися нашими продуктами, чи всі дрібниці у них прораховані.
Коли ти сам раніше вистрибував з пікапа на умовному «передку» і швидко розвантажував якесь обладнання, аби не опинитися у полі зору ворога, то будеш мати досить чітке розуміння, як воно має виглядати і що буде зручно, а що ні.
Відразу думаєш, щоб якась умовна антена була змонтована так, щоб не зламатися. Чи як це все буде виглядати у транспортному кейсі. Тобто, цей армійський досвід дає розуміння прикладного аспекту.
Хоча, звісно, я все-таки більше по софту, а не по залізу і техніці, і на нинішньому місці роботи працюю на позиції продакта, та все одно повинен мати розуміння, що таке радіогоризонт чи радіотінь, як поширюються радіохвилі, знати якісь мінімальні поняття з фізики. Я не мушу сідати і паяти дрон, але мушу виставити правильні цілі і досягнути їх в якийсь визначений термін. А для цього трошки маю знати, як працює те, що ми виготовляємо.
Тут досвід «айтішки» теж дуже допомагає, оскільки всі молоді miltech-стартапи стартують з досить невеликого і дуже талановитого колективу, який потім дуже швидко розростається вибуховими темпами. Менеджерити цей процес дуже допомагає той досвід, який я здобув у ІТ. Саме цей бекграунд дає змогу систематизувати роботу.
Чим відрізняється робота у класичному ІТ та miltech
Якщо в «айтішці» ти маєш доволі розмірений темп, то в miltech 80% задач — на вчора, а решта 20% на післявчора. На моїй нинішній роботі бувало, коли по вісім активних проєктів одночасно несеться.
Ти працюєш «в режимі накладання турнікета», тобто робити все потрібно дуже швидко. Бігаєш і пробуєш гасити пожежі, але задач настільки багато, що можна просто в цьому всьому загубитися.
Тобто, тобі треба просто іноді банально поїхати до військових, поговорити з ними і зібрати від них якийсь фідбек. І вже на основі цього зрозуміти, куди далі рухатися.
Я би навів порівняння — якщо у склянці сколотити якусь скаламучену воду, то тобі потрібно трохи часу, коли все це вляжеться і розшарується. Щось схоже і у miltech-командах — там теж кожен займе своє місце, і всі будуть знати свої процеси. Але для цього має минути час.
Те саме, власне, і з тими військовими підрозділами, які зараз суттєво масштабуються.
До речі, на основі Луганського прикордонного загону, створився головний відділ безпілотних авіаційних систем «Фенікс». Він нині входить до найкращих підрозділів Сил безпілотних систем.
Коли підрозділ настільки швидко масштабується, то люди, які вчора були командирами взводів, стають командирами рот. Структура швидко розростається, що створює тривалий період хаосу. Але поки ця вода вляжеться, треба максимально тримати фокус, і робити це дуже важко. Бо всі тягнуть у різні боки, у кожного свої ідеї. Це довга відповідь на питання, але коротка — динамічність у miltech на порядок вища, ніж в ІТ.
У мене нещодавно був дзвінок з одним з великих українських виробників, і у п’ятницю ввечері він каже: «Окей, то давайте проведемо ще одні тести і потім засінкаємося ще раз в суботу». Чи ми в суботу не воюємо?» І всі зрозуміли — окей, засінкаємося в суботу, без проблем. Якщо справді хочеш результату — треба трошки активніше рухатися.
Плюс, мені здається, навіть з правильної точки зору — якщо ти працюєш на оборонку, маєш таку можливість та ще й маєш, наприклад, бронювання, то можна викладатися і більше. Нічого страшного не станеться, а Work-life balance прийде потім.
У моїй бульбашці айтівці з досвідом військової служби також опиняються в miltech, після звільнення більшість ветеранів рухаються саме до цього напрямку.
Miltech масштабується з фантастичною швидкістю. До прикладу, у нас в компанії був період, коли наймалося по три людини в день протягом досить тривалого часу. Я такого зростання в IT не бачив.
P. S. Війна триває…
Щиро переконаний, що це була перша з моїх мобілізацій. Всі вже розуміють, що війна швидко не завершиться. Головне, коли прийде час іти знову, не опинитись в тій ситуації, у якій я, на жаль, опинився в 2022 році.
Я всім теж рекомендую приглянути собі майбутнє місце в Силах оборони. У нас вже є підрозділи, бойовий шлях яких опишуть в книжках, про деяких вже зараз знімають фільми. Ситуація кардинально інша, ніж була у 2022 році, це важливо розуміти. Принаймні, я точно знаю, де я продовжу свою службу, якщо це питання постане знову.
Читайте также: Перша Дружина Трампа Иванна Трамп: биография, личная жизнь и карьера