Місто, де тривога майже ніколи не вимикалась
Мене привезли в нове прифронтове місто. Воно було менше й небезпечніше: туди швидко долітають fpv та КАБи, іноді скидуються міни «лепестки» (через характерну форму і колір вони майже непомітні в траві), а новини про прильоти по цьому місту та громаді можна побачити тільки в локальних Telegram-каналах, настільки вони часті. На підʼїзді до міста ми вʼїхали в антидроновий «тунель»: дорога по бокам і зверху була вкрита сіткою. По узбіччю часто зустрічаються напівзгорівші розбиті хати.
Читайте также: Програміста Samsung затримали за 25 км від кордону й звинуватили у спробі незаконного виїзду. Що вирішив суд
— Що, страшно? — з посмішкою питає командир, який їде під 130 км/год.
— Та нормально, — з такою ж посмішкою відповідаю йому я.
— Та це нормально. Ти не в піхоті, не в штурмах. А це таке.
Озера поблизу ще, мабуть, покриті льодом, як і розбиті місцеві дороги. На мій подив, місто жило, а вулиці були наповнені молоддю: голосливі підлітки-дівчата в широких штанях та з яскравим макіяжем не відрізнялись від умовних київських, а хлопці, навіть в таку погоду, наввипередки мчалися по проїжджій частині. Поміж них час від часу зʼявлялись молоді пари з дітьми та студенти.
Вони гуляли по центру міста з кавою в руках та розмовляли на побутові теми, в той час як повітряна тривога майже ніколи не вимикалась і була голосніше за всі, що я чув раніше. Але більш за всіх (можливо, навіть більше за місцевих) в цьому місті було військових.
Здавалось, вони були усюди: в звичайних легкових авто, в пікапах із РЕБом на даху, у магазинах, на вокзалі, у кафе, йшли в штаб з документами, відпочивали після виходу з позицій — навіть без форми, їх легко було впізнати по якійсь прикметі: в одежі, в аксесуарах, або просто по обличчю.
Я думав про те, як багато людей, по своїй волі або ні, перебувають тут і в інших прифронтових містах України в цей момент. Про те, як кожного з них щось (або хтось) тримає залишатись в найбільшій небезпеці та невизначеності ніж будь-де. Як ця людина, ззовні така ж крихка, як і всі інші за сотні й тисячі кілометрів звідси, всередині може мати безліч привʼязок, обовʼязків, страхів і переконань, що змушують її випробовувати долю, щоденно виставляти цю крихкість під вибухово-дзинчаще небо, і всупереч цьому продовжувати жити і вірити, ніби вона вилита зі сталі, і все витримає.
Про зміни психіки у війську
Командир:«Мене після війни в дурдом класти треба».
Сослуживець: «Іноді просто думаєш, хай вже влетить фпвішка в є*ало, щоб все це просто закінчилось, а далі є*іться як хочете».
Я: «В мене одна несвобода просто змінилась на іншу. Тільки тут ще в піхоту можуть відправити».
Зміни відбуваються поступово і непомітно. Дивні і страшні думки, яких ніколи не було, починають підступно просочуватись і вилазити на поверхню. Спочатку вони розпізнаються як чужорідні та швидко відкидаються, але як і з ефектом вікна Овертона, з часом і впливом певних чинників, вони як паразити приживаються, і можуть стати частиною нашого «я»: спочатку неприйнятною, потім радикальною, що можна залишитись з ними в стані конфлікту та боротьби, або здатись та прийняти їх за норму, як ще один варіант буття (або небуття).
Конкретне життя має цінність рівно настільки, наскільки людина його цінить. Перші швидкі, абсолютно безглузді смерті багатьох людей, яких я знав всього кілька місяців і тільки-но бачився, подіяли на мене неочікувано.
Здавалось, що коли без дурману пропаганди та романтизму розумієш, що таке війна, то зможеш контролювати свої почуття, коли стиглі плоди цієї війни впадуть перед твоїми ногами.
Здавалось, що потрібна сильна емоційна привʼязка до людини, щоб це мало на тебе довготривалий ефект.
Здавалось, я набагато більш стійкий і володію саморегуляцією.
Здавалось.
Питаю себе: що може змусити командира підрозділу добровільно піти з життя? Тиск командування, відчуття провини за помилкові рішення, матеріальна відповідальність за майно на десятки мільйонів гривень, відсутність нормального сну, відпочинку і харчування, особисті проблеми, психічний розлад, все разом? Ніхто ніколи не зможе сказати із впевненістю, бо зазвичай, коли ці питання ставляться (якщо взагалі задаються), уже занадто пізно.
Читайте также: Що читати айтівцям і геймдев-спеціалістам: Plarium запустили YouTube-рубрику «Книгральня»
Вечір. Я лежу на ліжку в прохолодній квартирі за сотні кілометрів від дому, в який не можу повернутись. Я не можу покинути місто без дозволу, не маю підстав звільнитись зі служби. Мене можуть відправити на штурм одним наказом.
Що все ще належить мені? Над чим я маю контроль? Чи є сили мати той контроль, що залишився? Не завжди. А поки я змушую себе нести службу, робити руханку, пити вітаміни, добре харчуватись, читати, писати, посміхатись, думати, терпіти, будувати плани на майбутнє і сподіватись. Іноді виходить.
Перші втрати та краще розуміння війни
Наші хлопці готувались до першого виходу: ходили марші групами по 2-3 людини, їздили на полігон, котрий раз проходили заняття з такмеду. Мої короткі розмови з ними були такі тихі, що їх було складно назвати розмовами: сигарети тліли, а ми більшість часу мовчали. За жартами і посмішками на їхніх обличчях простежувались сум і тривога.
Перші групи вже були сформовані: молодики, чоловіки середнього віку, а в когось вже були сиві скроні. Майже всі розмовляли російською або суржиком, але подекуди було чутно тернопільський чи івано-франківський говір. Поки я жив з піхотинцями, бачив, як один з них, тримаючи срібний хрестик в руках, кожен ранок читав молитви в своєму крихітному молитовнику. Десь через три тижні він загинув. Мало хто знав деталі операції. Це мав бути штурм окупованого села, 15–20 бійців в групі. Задача — закріпитись.
Наскільки мені відомо, наших хлопців максимально заспокоювали, що, як виявилось, насправді було приховуванням того, до чого всім варто було готуватись, як морально, так і в тактичному плануванні.
Ці жахливі сцени ховаються за невинними цифрами напроти імʼя людини у вечірньому звіті: 200, 300 та 500.
Я дивлюсь на цей звіт і не можу повірити: так багато знайомих імен, які мають за собою одну з цифр, найбільше за всіх 500 (зниклий безвісти, або тіло не змогли забрати або ідентифікувати). Серед них хлопці, з якими я зовсім нещодавно бачився і говорив. А наступний день звіт був пустий, як нічого і не сталося.
З часом мені розповіли, що всю групу накрила артилерія та fpv (як і кажуть, по три штуки на людину), що операція з самого початку була майже приречена на невдачу, що можна було спланувати більш розумно і зберегти багатьом життя, що хлопці дали добру відсіч перед смертю. Всі навчання та знання світу не змогли б врятувати їх від прямого влучання снарядів.
Якось в новинах я натрапив на статистику боєвих зіткнень, де висвітлюється позитивна тенденція нарощування їх кількості, де ЗСУ контратакують, а не захищаються. Чудова можливість порадіти для тих, хто не знає, яка людська ціна цих штурмів, не бачить, які результати вони приносять окрім +1 в списку контратак, про які звітують вищому керівництву як про стратегічний успіх. Для них це такі ж цифри на папері: загальні, гарно візуалізовані та майстерно завуальовані.
Але для людини та її життя в них немає місця, як і мільйонам інших солдатів, які у свій час гинули на своїй війні, яких нікому більше згадувати, і за яких нема кому більше мститися.
Так, якщо ворог вбиває тіло солдата, а час — памʼять про нього, то війна вбиває його індивідуальність, перетворюючи ціле життя на ще одну непомітну цифру в чиїхось нескінченних непрочитаних звітах та сухій історичній хроніці.