Про тривогу бути переведним в піхоту і маніакальне бажання виїхати з України під час бойових
Після першого невдолого виходу наших хлопців-піхотинців в мені щось змінилось. Точніше, багато чого. Одне з усвідомлень було те, що смерть зовсім поруч. Постійні обстріли прифронтового міста не лякали так, як перспектива замінити когось із загиблої групи у наступний вихід.
Читайте также: Українські mobility-стартапи можуть залучити до €2,5 млн від EIT Urban Mobility. Як подати заявку
Кожні подальші 200, 300, 500 та СЗЧ сприймались як наближення до критичної точки, а маленькі поповнення давали тимчасове полегшення. Це був період найбільших емоційних гойдалок та якогось поглинаючого екзистенційного егоцентризму. Настав момент, коли поповнення закінчились, а бойові розпорядження на штурм — ні.
Відбір в групи почався з усіх підрозділів (навіть не з бойових): люди, які займались документами (і кого можна було легко замінити), підготовкою новачків, не мали сильної зайнятості через неактивність підрозділу на напрямку, або ті, за кого не міг заступитись та «виправдати службову потребу» їх командир (саме тому безпосередній командир — це дуже важливо) — всі вони потрапили у списки. Будучи свідками попередніх виходів, це звісно понесло за собою хвилю СЗЧ.
Комусь пощастило, та їх за пару годин до виїзду попередили їх командири (за що отримали догани та відміну премії), а хтось втік вже з позицій. Мій командир займав високу посаду, бережливо до мене ставився, в багатьох сенсах був дуже адекватною людиною, та загалом, як мені здається, ми вибудували достатньо довірливі відносини, де він не переживав, що я піду в СЗЧ (бо я завжди повертався), тому давав певну свободу руху та базову повагу. Але цього для мене було мало.
Його влада в батальйоні була не безмежна, а закривати дирки було необхідністю. За пару днів багато різних обставин склалися так, що я накрутив себе на найгірше і вирішив, що мені пора «робити ноги» за кордон, що б воно мені не коштувало. Перспектива бути в СЗЧ і ховатись ще більше, ніж до того, для мене була болюча, а втома від такого життя і сум за близькими тільки підштовхували на таке рішення.
Я знайшов, як мені здалося, хороший варіант: пряма комунікація, багато відгуків, зрозумілий план і посильна ціна. Почав підготовку: купив потрібні речі, вирішив, що робити з грошима на рахунках, почав процес оновлення закордонного паспорту, вирішував комунальні питання. В мене була майже 100% впевненість, що зовсім скоро все це буде позаду.
Уявляв, що перший місяць проведу десь на морі, вперше за багато років відчую повну свободу, вільно прогулюючись вузькими вуличками якогось європейського міста, а як відпочину — почну нове життя. Мені так здавалось, і дуже хотілось.
Мій план піти в СЗЧ та виїхати
Деякі емоційні стани славляться тим, що відключають зазвичай активне критичне мислення, або навіть те, що від нього залишилось. Так, людина в стресі більше підвержена упередженню підтвердження (схильності шукати та приймати тільки ту інформацію, яка вже підтверджує наявні переконання) або тунельному баченню, коли велика перспектива звужується до якихось базових правил та «істин». Щось схоже сталося і зі мною.
Читайте также: Дочка польського IT-гіганта Euvic залучила 4 млн євро на купівлю українських IT-компаній
Людина, яка мала вирішити моє питання з виїздом, викликала недовіру у моєї коханої, яка, в свою чергу, не втратила критичний погляд на таку авантюру. І хоч її аргументи мене не переконали, вони змусили зняти рожеві окуляри та ще раз тверезо все перевірити. Не міг же я так легко попастися? Буквально за один день скрупульозного перегляду чатів та контакту з тими, хто наче успішно скористався цією послугою, я знайшов дві зачепки, які викривали цього «перевізника» як добре замаскованого шахрая.
Мене охопило розчарування та знечуття. План провалився. Всі інші варіанти зводились до того, що потрібна знайома людина з потрібним номером телефона та позитивним досвідом. Якісь рішення не підходили для моєї конкретної ситуації, інші «прикрились» якийсь час тому. Я був на тому ж місці, з якого і починав.
Наступні пару тижнів пройшли в очікуванні дій командування щодо ситуації в батальйоні: ми мали залишатись на направленні надовго, в той час як число СЗЧ зашкалювало, через що бойові виходи піхоти ставали все більш рідшими, а групи зменшувались кількісно (і це з укомплектуванням не більше 30% ще по приїзду), що передавало естафету суміжникам. Я заспокоював себе тим, що виконував достатньо специфічну та важливу роботу, тому знайти мені заміну було не так просто і швидко.
В той же час я бачив, як жінками і людьми у віці уміло замінюють мені подібних. Логічна і ефективна схема, хоч і дуже неприваблива для мене особисто. Я фантазував, що буду робити, якщо мені скажуть збиратись (на щастя, ніхто не знав моєї точної адреси, тільки дім). Врешті решт, залишалась надія, що мій командир мене попередить і я виграю трохи часу.
Готувався ще один вихід. Група була зібрана, мʼяко кажучи, різноманітна: бойові і не бойові підрозділи, від солдатів тилу до бойових старших офіцерів. Мене там не було. Я видохнув. Потім видохнув ще раз, коли вони всі вийшли живі (були тільки легкі 300). А в третій раз я видохнув, коли дізнався, що нас менше ніж через тиждень виводять, і ми їдемо назад в частину.
Раділи не всі, бо підозрювали, що їх чекає по приїзду. Для мене ця новина була полегшенням, хоча і здавалася дивною і неочікуваною — як і весь мій короткий досвід у війську. Як виявилось, період нестабільності і невпевненості в своєму завтрашньому статусі не закінчувався, а майстерно і досить стрімко змінював форму.
Читайте также: Фахівці на вагу золота. 20+ вакансій, які українські Defense Tech-компанії не можуть закрити місяцями
Далі буде.