Перші дні після аварії
На момент аварії Сергію Миколайовичу було 25 років. Він працював у санаторії в селі Лютіж, що розташоване приблизно за 70 км від Прип’яті. Перші ознаки біди він помітив, коли санаторій та місцеві бази відпочинку почали закривати для звичайних відвідувачів, а замість них почали привозити перших переселенців із Прип’яті. Люди приїжджали налякані, розповідали про термінову евакуацію, де їм дозволяли брати лише документи та гроші.
Читайте также: monobank тихо тестує власний «Дія.Підпис для бізнесу». Що відомо про сервіс monodoc
СМ: Пам’ятаю, як в перші дні після аварії на ЧАЕС почали масово закриватися бази відпочинку біля Київського водосховища. Коїлося щось незрозуміле, на дорогах з’являлося все більше й більше військових машин.
Згодом до нас у санаторій почали прибувати перші переселенці. Питаю їх: «А ви звідки?». Відповідають: «З Чорнобиля, з Прип’яті». Я до них: «Хлопці, що ж там таке робиться?». А вони махають рукою: «Там повний капець… Усіх просто вигнали на вулиці, завантажили й вивезли».
Розказували різне. Були люди, які встигли виїхати на новеньких «Запорожцях». Приїжджають вони на пункт пропуску, там машину міряють дозиметром, а вона світиться, фонить страшенно. Тоді військові їм і кажуть: «Речі з собою не брати, лише документи. Гроші будемо перевіряти на радіацію. А тепер залишайте машину, сідайте в автобус і вас відвезуть на Київ».
Якщо авто вилучали через радіаційне забруднення, людині давали нове. І тут почалися справжні дива винахідливості. Приїжджає, бувало, хтось на своєму «Жигулі» чи «Москвичі» на перевірку, його міряють, а радіаційний фон замалий для списання. То знаєте, що вони робили? Розверталися, їхали назад у зону, лізли в самісіньке радіоактивне болото, аби тільки машина набрала достатню дозу. Все заради того, щоб її списали та видали нову. Тільки от про те, що разом із машиною щедру дозу радіації хапали й вони самі тоді ніхто не думав.
Влаштування та умови роботи
Влаштуватися ліквідатором Сергію Миколайовичу допоміг знайомий Тарас, який порадив звернутися до начальника ТПУ у Вишгороді — Василя Івановича Дзюби.
СМ: Зрештою я вирішив: треба їхати й дивитися самому. Але як туди потрапиш? Без перепустки не пустять. Почав розпитувати, і тут зустрів свого друга Тараса. Він і підказав, як влаштуватися ліквідатором, та скерував мене до Василя Івановича Дзюби, який керував автоколонами, що їхали ліквідовувати наслідки аварії. Василь Іванович якраз жив у тому ж селі, де ми тоді будували будинок.
Дзюба займався розподіленням машин: кого в Прип’ять, кого на Зелений Мис, а кого ще куди. Василь Іванович спершу суворо глянув: «Ти хто такий?». Кажу: «Сергій Онопрієнко». Виявилося, він добре знав мого тестя, тому поставився по-людськи та погодився взяти мене на роботу.
Я ще перепитав: «А мені брати щось із собою?». А він тільки рукою махнув: «Та нічого не бери, там на місці все дадуть». Спершу він хотів мене відправити кудись подалі, але я почав проситися, мовляв, хата лише наполовину збудована, треба ж і тут якось лад давати, не можу надовго їхати. Він вислухав, дістав в’язку ключів і каже: «Добре. Тримай ключі, йди обирай машину».
У Вишгороді тоді на закритому майданчику стояло п’ять «КамАЗів». «Вибирай будь-який, — каже Дзюба. — Будеш возити бетон із Вишгорода на Зелений Мис». Я трохи здивувався: «Так ви ж казали, що в сам Чорнобиль, на вахту…». А він відрізав: «Я сказав — возитимеш тут, і крапка». Сперечатися не став, так я й опинився за кермом.
Машина мені дісталася абсолютно новенька. На спідометрі було всього 700 кілометрів пробігу. Їх тоді ешелонами з росії до Києва гнали, а вже звідти розподіляли на Вишгород і далі на Чорнобиль. Отак і почалися мої робочі будні в серпні 1987.
Цементування «мирного атому»
Сергій Миколайович переважно працював у нічні зміни, за що платили великі на той час гроші. Рейси були виснажливими, одного разу він ледь не розбився, заснувши за кермом від утоми перед Іванковим.
СМ: Робота була налагоджена чітко — отримуєш наряд і вперед. Бувало, направляли в «Мостозагін». Робота не припинялася ні на хвилину працювали і вдень, і вночі. Спочатку я працював на машині сам, а згодом нас поставили по двоє: один у денну зміну, інший — у нічну. Я майже весь час виходив саме в нічні зміни. За роботу в темну пору, звісно, доплачували.
Загалом мій робочий рейс виглядав так: у Вишгороді завантажуєшся бетоном, отримуєш вказівку — і в дорогу. Кажуть, наприклад: «Дуй на Дитятки» і я їхав. На КПП процедура стандартна: заїжджаєш у зону, швидко розвантажуєшся і одразу на виїзд. Отак десь із місяць я і мотався за маршрутом Вишгород — Зелений Мис.
Платили тоді солідно чи то 70, чи то 100 карбованців за ходку. Гроші виходили хороші, але й давалися вони неймовірною втомою. Якось після другої ходки я так «відключився», що ледь не заснув за кермом перед самим Іванковим. Трохи не розбився тоді. Вночі працювати було дуже важко, організм просто здавав.
Весь облік тримався на путівках, штампах і табелях. Потрібно було обов’язково отримати штамп про перебування в зоні. Їх ставила спеціальна комісія КРБ (контроль радіаційної безпеки), яку ми між собою жартома прозвали «КДБ». Вони дуже прискіпливо перевіряли всі документи, якщо штамп стоїть і шлях підтверджено — значить, справді був на об’єкті, і тоді вже нараховували надбавки залежно від зони радіаційного забруднення.
Прекрасна природа з гнітючою атмосферою
Сергій Миколайович згадує, як його вразив разючий контраст між киплячим, галасливим життям у самому Чорнобилі та абсолютною, моторошною порожнечею всього за кілька кілометрів від нього.
СМ: Справжні масштаби того, що відбувалося, я збагнув лише тоді, коли вперше поїхав із Вишгорода на Зелений Мис. Приїжджаю, а там просто безкрайнє поле. І все воно заставлене технікою: там машини, там щось зводять, там метушаться. Суцільне будівництво.
Потім почалися поїздки через Зону. Копачі та ще кілька сіл. Їдеш, бувало, а обабіч дороги ліс, і в ньому ховаються звичайні хати. Доки там не поклали асфальт, доріг майже не було. Хати стоять, як і раніше, а життя в них немає. Двір занедбаний, садки дикі, трава вимахала по пояс.
Зупинятися й дивитися нам не забороняли, головне, щоб нічого не крали. Якось я зупинився біля одного двору, думаю: дай зайду, подивлюся. Відчинив двері в хату, а звідти як війне жахливим смородом. Мабуть, згнила залишена картопля чи якісь харчі. Аж відсахнувся.
А от у самому Чорнобилі життя вирувало так, наче це Київ чи москва. Це був справжній острівець цивілізації, найгарячіше місце, де кипіла робота. Скрізь люди ходять, у вікнах світло горить, рух нескінченний.
Але варто було від’їхати від Чорнобиля бодай на п’ять кілометрів чи то в бік Києва, чи на Прип’ять, чи на Славутич і все ніби світ обривається. Абсолютна порожнеча і мертві села. Хати пусті — заходь і роби, що хочеш.
Але місця там неймовірно красиві. Навколо густі ліси, річки, ставки. Їдеш і милуєшся. У 1987 почали масово класти асфальт, щоб скоротити логістику до об’єктів ліквідації. І от уявіть: ідеальна дорога, ти їдеш серед цієї розкішної природи, а довкола все мертве. Покинуті машини стоять, порожні двори. І тільки час від часу з лісу вискочить якийсь здичавілий кінь або пробіжать залишені господарями свійські свині.
Заходи безпеки та дезактивація
Сергій Миколайович згадує, що кожного ранку ліквідатори проходили обов’язковий медичний огляд, а для контролю радіації використовували спеціальні турнікети перед походом в їдальню.
СМ: Щоранку в нас був обов’язковий медогляд. Лікарка ставилася до цього дуже суворо: ретельно оглядала, прискіпувалася до кожної дрібниці.
А ще саме там я вперше в житті побачив турнікети дозиметричного контролю. Була в Чорнобилі центральна автостанція — здоровенна будівля, наче ангар. З неї тоді зробили величезну їдальню, а праворуч від входу облаштували сауну. І от перед дверима поставили два широкі турнікети з ліхтарями-індикаторами.
Процедура була така: йдеш через цю рамку, і якщо ти «світишся», тобто набрав на себе радіоактивного пилу, турнікет одразу видає специфічний звук і починає тривожно блимати червоним. Тієї ж миті до тебе підходить міліція або військовий наряд.
Розмова коротка — весь одяг, у якому ти був, знімають і одразу відправляють на утилізацію. Я ще якось дружині казав: «Десь там, у тих могильниках, і моя одежа назавжди лишилася». А тебе самого відправляють у сауну відмиватися. Потім видають повністю новий, чистий комплект форми. І поки ти не відмиєшся так, щоб на турнікеті нарешті загорілося зелене світло, до їдальні тебе просто не пустять. Так і будеш ходити по колу: задзвенів турнікет, здав речі, пішов у душ, і знову на перевірку, аж доки не станеш «чистим».
Процес знезараження машин був ще складнішим — міксери мили годинами спеціальними порошками, але часто радіація «в’їдалася» в метал так сильно, що дозиметр продовжував дзвонити. За час роботи Сергій Миколайович змінив три машини, які через високий фон відправили на утилізацію.
СМ: Якось мою машину на пункті контролю мили, мабуть, години три. Я мав їхати на Вишгород, але з Зони не випускають — фон завеликий. Мили її порошком з величезних паперових мішків. Сиплять той порошок і миють, миють, миють.
Під’їжджаю на перевірку, дозиметрист підносить прилад, а той як задзвонить! Він тільки рукою махає: «Ні, не пройдеш. Зачиняй кабіну і сиди там, або виходь». Я сиджу всередині, а вони її далі миють. Машина вже блищить, як новенька. Тоді відганяю машину на стоянку метрів за 50, щоб стікала вода. Поставив я її, годинку поспав, перечекав.
Знову під’їжджаю на виїзд. Тільки став — бляха, знову дзвонить! І все по колу: знову її миють, миють, миють… Коли й на третій раз мене не пустили (я відстоявся, під’їхав, а прилад усе одно розривається), стало ясно, що діла не буде. Мені ж треба було гнати її на Вишгород, а вона «світиться» так, що вже ніяка хімія не бере.
Тоді дають команду: «Давай назад». Заганяєш таку машину в гараж, а звідти в неї дорога тільки одна — на могильник, на утилізацію. Натомість давали іншу. Можна було взяти заміну прямо там, у Чорнобилі, або їхати у Вишгород і отримувати повністю «нульову». Загалом за час роботи я так змінив аж три машини, метал просто натягував у себе радіацію, і відмити його було вже неможливо.
Побут ліквідаторів
У самому Чорнобилі Сергія Миколайовичу виділили кімнату у квартирі, однак він волів спати прямо в кабіні КАМАЗа і на те були вагомі причини.
СМ: Житло мені виділили в самому Чорнобилі, на вулиці Кірова, 36. Кімната була на другому поверсі, мали жити там удвох. Пам’ятаю, як уперше туди прийшов. Тільки-но піднімаюся сходами на свій поверх, а там усе килимами застелено.
Читайте также: Топові розробники Meta, Google та OpenAI масово звільняються заради власних ШІ-стартапів
Заходжу у квартиру, а там те саме: килим зліва, килим справа, килими на підлозі, на стінах — суцільні килими. Видно, що хлопці добре «похазяйнували», понатягали з покинутих квартир. Меблі якісь добротні розставили. Зустрічають мене: «О, ти наш новий співмешканець? Проходь, твоя кімната направо. Кухня і туалет у нас спільні».
А я стою, дивлюся на ту всю «розкіш» і думаю: ви ж ці килими із Зони притягли, вони ж як губка пил вбирають і, мабуть, шалено світяться від радіації. Та й колектив там, чесно кажучи, підібрався не дуже. Тож за весь місяць я ночував там від сили разів три. Аж не хотілося туди йти.
Взагалі вибір у мене був, я міг їхати ночувати на Зелений Мис (там у мене теж було ліжко-місце), міг іти на цю квартиру на Кірова, але я віддавав перевагу кабіні своєї машини. Солярки вистачає, пічку включив і спиш у теплі та спокої.
Але з цим були свої труднощі. Міліція та військові патрулі суворо стежили, щоб у машинах ніхто не ночував, і постійно ходили з перевірками. Якось іду до квартири, а мене зупиняє патруль. Я їм показую свою перепустку і кажу: «Хлопці, я тут живу, приписаний на Кірова, 36». А вони впираються: «Ні, перепустка не документ. Давай паспорт, перевіримо прописку». Дістаю паспорт, а до мене знову питання: виявилося, що я забув вчасно вклеїти нову фотографію у 25 років і оштрафували мене на 10 рублів.
Тому спати в машині треба було з розумом. Щоб патрулі не чіпали, я робив так — приїжджав прямо на бетонний завод і ставав машиною в робочу чергу на завантаження. А іншим водіям просто казав: «Хлопці, я лягаю спати, ви мене просто об’їжджайте». Збоку це виглядало так, наче я не сплю, а просто чекаю своєї черги за бетоном. Патруль бачить, що машина стоїть у загальній черзі під завантаження, і ніхто мене не чіпав.
Процес ліквідації та «смертники»
Під час робіт з ліквідації наслідків аварії Сергій Миколайович бачив величезні могильники техніки, де в кар’єрах та ямах ховали КАМАЗи, УАЗи та газони. Як зазначив ліквідатор багато з цих місць зараз неможливо знайти, оскільки їх засипали землею, бетонували та навмисно приховували масштаби аварії.
Роботу безпосередньо біля 4-го реактора виконували так звані «смертники». Їм платили величезні гроші, але Сергій Миколайович, з’їздивши на розвідку і побачивши умови роботи, відмовився до них йти, бо стало по-справжньому страшно.
СМ: Десь у 87-му ми почали заливати бетоном могильники. За Чорнобилем, у бік самої станції, тоді поставили цілий ряд нових бетонних заводів. Вони були переносні: змонтували, попрацювали, розібрали й перевезли. Їдеш трасою, а праворуч від тебе один за одним стоять, мабуть, із двадцять таких заводів.
Отримуєш путівку, якщо маршрут вказано наліво — все, вважай, ти «смертник». Це означало, що тебе направляють на могильники або ще кудись у самісіньке пекло.
Під’їжджаю туди, а територія обгороджена колючим дротом, усе суворо. Вириті величезні, глибокі котловани, куди скидали всю заражену техніку підряд. Дивлюся, а там і «КамАЗи», і «ГАЗ-51», і «УАЗики» з відкритими капотами стоять новенькі. От у ці котловани на техніку ми й зливали бетон.
Були й інші рейси на ЧАЕС, на перевантаження. Приїжджаєш на точку, а там на тебе вже чекає інший «КамАЗ». Я зливав свій бетон у його міксер, і він їхав далі безпосередньо до реактора, будувати Саркофаг. Цим машинам далі тієї зони виїжджати вже не дозволялося, це були автомобілі-«смертники». У них навіть звичайних номерних знаків спереду і ззаду не було. Номери були величезними цифрами намальовані прямо на даху кабіни та по боках на дверцятах.
Якось я напросився до одного водія: «Можна з тобою проїхати, подивитися?». Поїхали. Саме там я вперше побачив так звані «гусаки» — спеціальні бетононасоси. Машина під’їжджає, висуває довжелезну стрілу і заливає бетон прямо зверху, з великої висоти.
Чесно кажучи, я якось і сам думав перевестися на цю роботу, до «смертників». Зарплата там була космічна у п’ять разів більша, ніж у нас. Платили понад тисячу карбованців на місяць (для порівняння, новенький мотоцикл «Ява» тоді коштував 1200 рублів).
Сів я з Юрою, моїм односельцем (він саме віз туди метал), і поїхали ми на «розвідку», влаштовуватися. Завдяки перепусткам пройшли, знайшли потрібних хлопців. Юра там когось знав, тож ми розговорилися. Хлопці кажуть: «Ну, дивіться самі, робота ось така…».
Але щойно я роздивився навколо, побачив на власні очі, що там робиться, мені раптом стало моторошно. Я повернувся до товариша і кажу: «Ні, Юро. Я вертаюся назад». Так і не наважився проміняти здоров’я на ті гроші.
Шлях до Славутича
В грудні 86-го Сергія Миколайовича відправили будувати місто Славутич біля села Неданчичі в умовах суворого морозу. Спочатку вони ночували біля школи, де їх засипало снігом так, що двері машин не відкривалися, а дорогу довелося пробивати спеціальною військовою технікою.
СМ: Нас постійно кидали з місця на місце. Так і моталися туди-сюди, аж поки Василь Іванович, наш начальник, не оголосив: «Хлопці, будується нове місто Славутич, їдьте туди».
Добре пам’ятаю нашу першу поїздку на будівництво Славутича. Прямого мосту тоді ще не було, тому доводилося їхати в об’їзд. Виїхали ми після обіду. Морози тоді стояли страшні, до мінус 35 доходило. Руки відмерзали так, що зараз згадувати моторошно, але снігу спочатку не було. Та щойно почали під’їжджати до Чернігова — як уперіщило! Валить і валить, світу білого не видно.
Перед самим Черніговом звернули ліворуч до села Неданчичі. А там дорога вузенька, двом машинам розминутися майже нереально, а в нас же «міксери» широкі. Їдемо, а снігопад усе посилюється, дорогу геть замітає. Розуміємо, що треба десь ставати на ніч. Раптом бачимо праворуч школу. Ми всі чотири машини туди й загнали. Тарас, мій напарник, пішов до сторожа домовлятися. Повертається і каже: «Все добре. Сторож сказав: ви ліквідатори, робите правильну справу — відпочивайте». Ми прямо в кабінах поїли та й полягали спати.
Прокидаюся вранці, дивлюся у вікно, а там суцільна біла стіна. Нічого не бачу. Нас засипало так, що сніг стояв вище дверей «КамАЗа». Завів двигун, прогрівся, а двері відчинити не можу, бо боюся зламати такий шар снігу навалив. Довелося вибиратися й добряче помахати лопатами, щоб хоч якось відкопатися.
З горем пополам виїхали ми на трасу. Стали — і все. Попереду просто гора снігу, дороги немає, куди їхати невідомо. Мобільних же телефонів тоді не було, зв’язку ніякого. А ми ж того дня вже мали бути на об’єкті в Неданчичах. Пів дня ми так простояли, рипалися туди-сюди, але що ти зробиш проти стихії? Вирішили чекати.
Раптом чуємо якийсь страшний гул. Аж земля дрижить! Дивимося — летить «уркаган» — величезний військовий тягач балістичних ракет з двома кабінами по боках. За кермом — знайомий хлопець. Виявляється, у Вишгороді зрозуміли, що наша колона десь застрягла в снігах і зникла безвісти. Тож послали цю махіну нас рятувати.
Цей «уркаган» навіть без ковша, просто своєю масою, як танк, пробивав нам шлях. Він іде попереду, розсуває сніг, утворюючи справжній тунель із височезними білими стінами по боках, а ми чотирма машинами тягнемося за ним. Так він нас до самих Неданчичів довів. Потім водій каже: «Все, я погнав далі, мені ще інших рятувати треба», і понісся тим своїм багатоколісним монстром крізь замети.
Так почалася наша робота на Славутичі. Ми возили бетон із Чернігова в Неданчичі. Якось приїжджаємо на розвантаження, зливаємо розчин у величезний такий баддю-ківш. А потім хтось із місцевих робітників нам по секрету сказав, що цей ківш сюди притягли прямо з першого і третього відсіків четвертого реактора.
Класична музика серед радіоактивного снігу
Тимчасовим житлом для будівельників Славутича і ліквідаторів служили пришвартовані до берега пасажирські пароплави. На одному з таких суден, у залі-бібліотеці, стояв білий рояль. Оскільки Сергій Миколайович мав музичну освіту (закінчив академію імені Глієра), він сів за інструмент.
СМ: Коли ми нарешті дісталися об’єкта, де мав будуватися Славутич, я просто отетерів: біля берега стояло близько 20 величезних пасажирських теплоходів. Усі ті круїзні лайнери, що колись катали туристів по Дніпру, тепер зігнали сюди та перетворили на плавучі гуртожитки для ліквідаторів. Надворі стоїть лютий мороз, а на кораблях життя вирує: люди живуть, є електрика, тепло. Здавалося б, капець яка ситуація, але влаштовано все було толково. Капітан судна запропонував місце в трюмі на чотирьох, де ми оселилися.
Якось мій напарник Тарас каже: «Піду-но розвідаю, де тут буфет чи їдальня, треба ж щось поїсти». Повертається заінтригований: «Сєня, ходімо, я тобі щось покажу». Заходимо, а там така простора засклена тераса — все ж таки круїзний лайнер. З неї зробили кімнату відпочинку на кшталт бібліотеки: стоять книжки, хтось із роботяг читає, хтось просто відсипається після важкої вахти. А посеред цієї зали стоїть розкішний білий німецький рояль.
Тарас мене підштовхує: «Ану, збацай що-небудь!». Я відмахуюся: «Та ти що, люди ж після зміни сплять!». Підійшов, відкрив кришку, дивлюся на ті клавіші… А в мене ж руки від крижаного бетону та лютих морозів просто задубіли, шкіра потріскалася, нігті позривані.
Але таки сів і почав тихенько перебирати клавіші. Спочатку обережно, щоб нікого не розбудити, а потім якось утягнувся, розійшовся і забув про все на світі. Коли дограв і розвернувся, очам не повірив. Уся зала була вщент забита людьми! Позбігалися з усіх кают. Хтось кричить: «Давай ще!», і ми як почали всі разом співати… Це було щось неймовірне.
Ми прожили на тому теплоході тиждень. І відтоді стало традицією: тільки-но приїжджаємо з роботи, заганяємо машини, а мужики вже шукають: «А де Серьога? Покличте Серьогу до рояля!». І я знову сідав і грав їм усе, що тільки міг згадати.
Після завершення робіт з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС в 1988 році, Сергій Миколайович ще певний час працював водієм бетонозмішувача на Південноукраїнській АЕС. Все подальше життя він прожив у 4-ій зоні радіаційного забруднення, лише за 50 км від зони відчуження в селі Демидів, де наша редакція, до речі, змогла дістати альманах S.T.A.L.K.E.R 2.
На жаль, з музичною кар’єрою в Сергія Миколайовича не склалося. Аварія на ЧАЕС добила економіку СРСР, тому у важкі часи 90-х провів на заробітках, а далі працював водієм як вже знайомих бетонозмішувачів, так і великих імпортних самоскидів.
Зараз Сергію Миколайовичу 66 років. Він є пристрасним геймером із понад 20-річним стажем. Особливе місце в його житті посідає серія ігор S.T.A.L.K.E.R., яку він пройшов неодноразово, а в другій частині гри провів уже понад 170 годин, досліджуючи віртуальну версію місць, які бачив на власні очі в реальності.
Читайте также: Україна вже законтрактувала 25 000 наземних дронів. Зеленський обіцяє подальше збільшення замовлень